Вісті з фронтів. 14.03.2023. Частина І (відео)
Запитання – відповіді за цей тиждень.
Частина перша.
София Корниенко: Дуже турбує питання: чи можливо, в принципі, що в результаті цієї війни росія втратить назавжди боєздатність? Або ми можемо розраховувати тільки на повернення кордонів 1991 р., і далі життя в очікуванні нового нападу?
– Наскільки я розумію, під визначенням “росія втратить назавжди боєздатність” ви все ж таки маєте на увазі, власне, її збройні сили. Тобто ліквідацію будь-якої регулярної збройної сили на території рф під централізованим керівництвом і контролем як потенційного інструменту для подальших агресивних дій стосовно України.
Якщо так, то, на мою думку, навряд чи Україна зможе самостійно забезпечити у близько- або навіть середньостроковій перспективі досягнення цієї мети. Очевидно, що це може бути досягнуто лише двома шляхами:
– ліквідацією власне самої регулярної збройної сили (тобто російського війська як такого),
– або ліквідацією цього самого централізованого управління ним і контролю над ним (без чого регулярне військо просто перестає бути регулярним і перетворюється фактично у натовп озброєних людей).
Це обумовлюється двома основними причинами:
– нинішнє військово-політичне керівництво України чітко визначило і публічно оголосило свої цілі у цій війні – відновлення нашого державного суверенітету над міжнародно-визнаною територією станом на 1991 рік. Не більше.
– дії спрямовані на тотальне фізичне винищення російського війська (а равно й його “розгон”), а також ліквідацію централізованої влади на території нинішньої рф сьогодні знаходяться поза межами можливостей нашої держави. Ці дії гіпотетично можливі з нашого боку виключно стосовно тієї частини російського війська, яка безпосередньо задіяна в агресії проти нашої держави.
Явно, що ані окупувати рф, ані навіть “здійснити похід на Москву” Україна в її нинішньому стані сьогодні просто не здатна. Тобто відповідь на ваше запитання цілком зрозуміла і очевидна – ми можемо досягнути лише окреслених нашим військово-політичним керівництвом цілей війни, а далі забезпечувати свої безпеку зі східних та північно-східних “румбів” виключно міжнародно-правовим і зовнішньо-політичним шляхами (вступ до НАТО, створення та організація інших оборонних військово-політичних союзів із наявністю чітких реально-практичних ГАРАНТІЙ безпеки і т.і.), в крайньому випадку – з мінімальним і обмеженим застосуванням військової сили.
У цьому сенсі, приведення до влади у рф адекватного, демократичного режиму, звісно, було би у наших інтересах і явно для нас “не зайвим”. А ось як цьому сприяти – це вже предмет зовсім іншої розмови.
John Grey: Наскільки можлива велика десантна операція ЗСУ через Дніпро? Український “День Д”?
– Якщо оцінювати у відсотках, то вважаю, що її ймовірність на даний час становить приблизно 10-15%. Головним чинником, який визначає цей показник, є співвідношення між військовою доцільністю і високою “вартістю” такого роду дій.
До цього додаються “технологічна складність” і необхідна якість оперативного управління військами в ході такого роду операції.
Окрім того, на це також впливає ціла низька факторів як суб’єктивного, так і об’єктивного характеру, починаючи з рівня води у р. Дніпро, закінчуючи рівнем боєздатності УВ противника, яке обороняється по його лівому берегу. Тому можна сказати, що такого роду операція можлива, але лише при певних умовах, які, на мій погляд, на даний момент в значній мірі просто відсутні.
Юрій Ярох: На Вашу думку, більший стратегічний вплив на всю війну має деокупація якого “району”: північ Луганської області (+/- лінія зіткнення до 2022 р.), Приазов’я, Херсонська область (як результат форсування Дніпра)? Хотілося б почути і аргументацію. Дякую.
– Найбільший (стратегічного масштабу) вплив на хід війни, безумовно, на даний момент має саме Південна операційна зона (а саме Приазов’я). Просто в силу тамтешніх військово-географічних особливостей результат дій ворогуючих сторін саме в цій зоні може кардинально, а я би сказав, докорінним чином, вплинути на перебіг всієї війни.
В той же час дії у північній частині Луганської області або на Донецькому напрямку навряд чи зможуть відбитися таким же чином на стратегічному рівні. Причому це стосується зразу декількох факторів:
– обсяг сил та засобів, які необхідно залучати.
– відстань, яку необхідно буде подолати та, й загалом, розмах такого роду дій, якого необхідно буде досягнути.
– можливі та вірогідні складнощі, з якими доведеться стикнутися як у першому, так й у другому випадках.
Погодьтеся, одна справа – пройти 80-85 км по танкодоступній місцевості з порівняно невеликою шириною наступу, й зовсім інша – пробиватися через ліси та різко пересічену місцевість на широкому фронті на глибину у 120-150 км.
При цьому “форсування Дніпра” – цілком можливий, але зовсім необов’язковий елемент цих ГІПОТЕТИЧНИХ дій.
Павел Власенко: Чи є в ЗСУ можливість та засоби змусити ворога відступити з укріплених ліній оборони на Запоріжжі, не штурмуючи ці укріплення в лоб, щоб не отримати людських втрат з нашої сторони? Дякую.
– Те, що ви називаєте “можливості та засоби”, є, проблема полягає в іншому – чи вистачить їх для того, аби “змусити ворога відступити”. А ось це питання ну-у ДУЖЕ дискусійне.
Я би зараз не взявся визначити однозначно конкретні параметри цих “можливостей та засобів” стосовно гарантованого примусу ворога до відступу. Бо значною мірою сам відступ противника залежить не тільки від форм, методів, інтенсивності їх застосування чи наявності\відсутності їх взагалі, а від ефекту, які вони здійснюють на війська противника і реального стану відповідного угрупування військ противника, вже під час самого “процесу”.
Ви можете довго і масштабно бити по ньому артою, авіацією, іншими засобами, але якщо він “впреться”, то вам так чи інакше доведеться вибивати його “по землі”. Тому, повторюсь ще раз, ключовим є не стільки сам факт наявності відповідних “засобів та можливостей”, скільки реальний стан військ противника як перед, так і вже у ході “впливу” на нього.
Цією інформацією володіє у повному обсязі виключно українське військове командування, якому й приймати кінцеве рішення стосовно того – як, де й коли здійснювати ті чи інші дії, в тому числі якісь наступи.
Але якщо вас цікавить виключно наявність чи відсутність самих ” можливостей та засобів”, то можу сказати, що вони є у СОУ й поступово їх кількість та номенклатура збільшуються.
Виктор Ткаченко: Таке відчуття, що ми втратили ініціативу на фронті (у тилу тільки людська) та граємо на полі кацапні?
– Не знаю, в мене такого відчуття немає.
Ирина Ланина: Действия Генштаба в наступлениях и обороне подвергаются критике, как не приводящие к уничтожению силы противника и, следовательно, не приводящие к победе. Каким образом можно решить эту проблему высочайшего уровня руководства?
– Я не зовсім розумію, що саме ви маєте на увазі під терміном “высочайший уровень руководства”, але якщо мається на увазі вище військово-політичне та військове керівництво нашої держави, то їх дії (реалізація відповідної, обраної для ведення війни стратегії) очевидно таки “приводят к уничтожению силы противника” і відповідно наближають те, що визначено ним як “перемога” (відновлення державного суверенітету у кордонах 1991 року).
Це очевидна річ, якщо порівняти ситуацію на 14 березня 2022 року й ситуацію на 14 березня 2023 року.
Хто там кого й за що критикує, це вже настільки “суб’єктивно”, що у таких випадках варто казати – візьми й зроби краще.
Але, якщо ви натякаєте на те, що СОУ не вдалося до сих пір досягнути ПОВНОГО розгрому угрупувань противника, то тут варто нагадати, що в цілому ряді випадків УВ противника таки зазнали такого роду “впливу” з боку СОУ, що й привело до відповідних результатів. Наприклад, в Сумській, Чернігівській та Харківський областях.
Так, ПОВНОГО розгрому добитися не вдалося, але УВ противника “Запад”, наприклад, зазнало такого катастрофічного “падіння рівня боєздатності” своїх частин та з’єднань саме внаслідок впливу СОУ, що було вимушено відступати на багато десятків та сотні км з вказаних територій й ще потім дуже довго приводити свій “рівень боєздатності” до тями.
Тому “решить эту проблему” можливо двома методами:
– перестати дослухатися до різноманітних критиканів, дуже часто не розуміючих ні суті, ні сенсу того, що відбувається насправді.
– або дійсно вимагати від нинішнього військово-політичного керівництва держави ще більшого рівня ефективності та наполегливості в реалізації його стратегії ведення війни, бо очевидно, що воно не “безгрішне” і як будь-яка соціальна група, що складається із живих людей, може робити певні помилки.
Руслан Сидорович: Ну давайте поговоримо. Два дні тому ГУР виклало черговий піар-пост з подякою Притулі за супутник! До посту додали пару незрозумілих фоток, незрозумілу звітність, що за півроку виявлено тисячі тисяч одиниць техінки, і всьо такое. Тільки в мене питання. Як ГУР проґавило спокійний вивід тисяч одиниць техніки з Херсонського напрямку, коли в них був доступ до такого інструменту?
– А з чого ви взяли, що воно “проґавило”? Чи самостійно вирішили, що воно “проґавило” лише тому, що противнику вдалося вивести значну частину ОВТ з Херсонського плацдарму без значних втрат?
А вам у голову не приходить, що це могло відбутися НЕ ТІЛЬКИ через “зевание” ГУР МОУ, ні? Я на вашому місці не поспішав би з кінцевими висновками стосовно того, чи “проґавило” щось ГУР МОУ, чи “не проґавило”, і в чому саме полягає дійсний сенс якихось там “піар-постів” цієї організації.
Maxim Gorban: Скільки часу мінімум могли б зайняти поставки зброї від Китаю до появи на фронті?
– Дивлячись ЯКОЇ САМЕ зброї, різні терміни. Уточніть, яка саме “зброя” вас цікавить.
Юджин Блэк: Який тип/вид західної зброї, на ваш погляд, міг би якісно підсилити ЗСУ у стислі терміни (2-3 тижні), якщо ми виносимо за дужки атакмс, літаки, Абрамси?
– “Якісно підсилити” – це дуже абстраговано. Які саме спроможності ви маєте на увазі? Атомний авіаносець також може “якісно підсилити” ЗСУ. Тому у цьому відношенні можна назвати будь-яке ОВТ від кулеметів М240 до КР типу “Томагавк”.
Елена Хоришко: Пане Костянтине, як кажуть, при наступі у наступаючої сторони повинно бути у 3 рази щонайменше перевищення в кількості. Ну і артилерійські потужності, авіаприкриття. У нас такого перевищення над ворогом немає. Так за рахунок чого будемо наступати і перемагати? Чи не марно нас всіх почали заспокоювати, що ось вже скоро раз і всі підемо у наступ і виженемо ворога. Якщо у нас є такі можливості, тоді чому нам так важко у Бахмуті, Кремінній, під Сватовим? Чому вони нас витісняють? Чи це така тактика з нашого боку – трішки їх підпустити, а потім як вжаримо? Якось тривожно, якщо чесно.
– Ну якщо підходити до цієї війни, виходячи виключно з вимог положень радянської військової “школи”, то так, треба мати КІЛЬКІСНУ перевагу над противником мінімально у 3 рази (що, власне, нині й демонструє російське військове командування). При цьому про ЯКІСТЬ всі якось забувають, причому це стосується багатьох чинників – від ЯКОСТІ управління військами до ТТХ ОВТ і рівня вишколу о\с.
– У нас немає “такої можливості”, бо ми тільки НАБУВАЄМО якісної переваги над противником, причому не дуже швидкими темпами, а досить повільно. Тому, власне, вимушені відчувати перевагу противника у кількості (а точніше, наслідки ефективної реалізації ним цієї переваги) в районі Бахмуту, Кремінної і в меньший мірі під Сватовим.
– Ні, це “не така тактика”. Це, скоріше, мистецтво “витиснути максимум із мінімума можливого”. СОУ демонструють в ДУЖЕ несприятливих для себе умовах напрочуд високий рівень ефективності дій, зберігаючи стратегічну ініціативу навіть в умовах ведення переважно оборонних тактичних дій.
