Склянка напівповна чи напівпорожня?
Мені здається, що песимізм часто маскується під реалізм. Може, і навпаки. Ми всі бачимо факти, але висновки робимо для себе різні.
Десь почула таке запитання від психологів: як ви вважаєте, півсклянки води – це мало чи багато? Звісно, одна з відповідей базується на тому, як ви це бачите – склянка напівповна чи напівпорожня. Але мова про інше. Спробуйте тримати цю склянку у витягнутій руці. Скільки часу протримаєте? І в який час ця склянка здасться вам непід’ємною?
Тому казати сьогодні, що Путін у чомусь стратегічно виграв, бо відкинув Україну далеко назад в економічному розвитку, – я би так не казала. Бачити тільки погані наші перспективи, бо багато руйнувань, – я би не акцентувала на цьому увагу. Розводити руками щодо кількості тих, хто вже не повернеться в Україну, – я би не розводила. Бо, по-перше, бачу інші перспективи (звісно, суб’єктивна думка). А по-друге, ми зараз, саме зараз, тримаємо цю склянку у витягнутій руці. Хтось дев’ять років. Хтось останній рік. Але ми тримаємо, і багатьом ця склянка на даному етапі дійсно вважається надто важкою. В цей час, маючи і власні втрати, і шалену втому, і біль, і десь розпач – саме в цей час як ніколи потрібно песимізм залишати реалізмом.
А реалізм мій такий:
– Кількість сепарів на окупованих/деокупованих територіях не буде постійною. Бо є факти втечі сепарів до Росії під час того ж контрнаступу України в Харківській області. В Херсонській області. Вони виїдуть із Донбасу та Криму, коли зрозуміють невідворотність подій. Ті, що залишаються, навчені новітньою історією, що Росії ТУТ не буде. І як би ти не ненавидів Україну, а будеш далі жити і терпіти. Часто мовчки, бо “лафа” скінчується. Бо тепер ти в позиції залежної від України людини, тої України, яка виявилася сильнішою і за тебе, і за твоїх російських “друзів”. Подобається це якійсь бабі Маші чи Юрчику з сусіднього району, чи місцевій “елітці”, – вже Україну не обходить. Колись наступне покоління стане лояльнішим, свідомішим. Тобто на питання, що робити з сєпарами, роблю висновок: “перетравити” їх. Зараз МИ їх зжеремо та не подавимося, бо ніхто більше не питатиме “А зручно вам тут жити?”, “А чи не треба вам якийсь статус?”.
– Як би не було важко, як би боляче нам не було від власних втрат, але наразі ми звільнили від росіян вже немало територій. І на черзі наступні звільнення. Не будемо принижувати здобутки нашої армії. І не будемо зменшувати роль вже зробленого. Ми матимемо технічно оснащену армію на десятки, сотні років вперед. Росія по багатьох позиціях не відновиться. Більше літаків не побудує. Більше танків не виробить. Більше нафти та газу найближчим часом не продасть. Більше інвестицій не залучить.
– Не одна країна в світі після війни відновилася. Дехто відновивися так, що заздрість бере. Нам же обіцяють міжнародну підтримку. Якщо хтось дивиться лише на руйнування, то я свідомо бачу й відновлення. Поступове, повільне, але відновлення.
Чомусь вкотре згадую відео, до війни, як білоруси їдуть на море через нашу країну. Вони вражені: на кожному кроці то магазинчик, то СТО, то кіоск, то щось із послуг. Дуже багато реклами, жвава торгівля, бо ТАК живемо. В них такого немає. На росії такого немає. А у нас є. Як жителька Харківщини скажу про те, що бачу своїми очима: коли поранена Україна відповзає від зони бойових дій, від руйнувань, вона з собою на більш безпечне місце везе і свою маленьку чи не зовсім маленьку справу. Автівку, яка вціліла, особисті речі, дітей – і справу свого життя. Я навіть не рахувала кількість нових бізнесів, відкритих саме з тої весни в моєму передмісті. У нас додалося магазинів, кіосків, автомийок, пунктів вуличної їжі, кав’ярень тощо – безліч. Україна, де може, кидає своє коріння і за звичкою працює. Бо праця допомагає вистояти, пережити війну. Це наша генетика, мабуть.
– Впертість. В нього ракета на городі лежить, а він огірки саджає. В них є можливість виїхати, а вони будують життя в Україні і їхати не збираються. Тут все залежить від світосприйняття. Ти або бачиш себе в Україні, або не бачиш. Якщо бачиш, то при додаткових рисах характеру ти знайдеш в собі і сили, і перспективи, і своє місце на цій землі. Ну, не повернеться частина тих, хто виїхали, і нам від цього у відчай впадати? Ніхто не заперечує, що економіка наша відкинута назад. Уявімо, що від нас всі відвернулися, і нам ніхто не допоможе – так краще, чи все ж таки маємо надію?
Це й великий виклик – війна змушує людину змінюватися. Шукати в собі додаткові сили, стимули. І тоді ти просто перебудовуєш себе і своє життя згідно з новою реальністю. Іноді нове життя починається саме через такі болючі стусани від подій. Зробити висновки можна різні, але не завжди ті, від яких руки опускаються.
– Найбільше, від чого мені особисто сумно, – це від корупції, підміни понять, брехні, спроб побудувати тут якийсь новий совок. Владу треба переобирати однозначно, і ніяких їй других термінів. Просто маю величезну надію на аудити, перевірки, уважність до нас наших союзників, які допоможуть перемогти у війні, – не кинуть нас і політично. І скільки би не було у нас людей, які приймають рішення через емоції, а не через факти і їх розуміння, – ці люди керовані. Хто їх куди далі поведе – ось це дійсно велика проблема.
Ну і наостанок. Не думаю, що чийсь песимізм повинен впливати на ваш особистий холодний розум, власну стійкість та витривалість, ваші особисті плани та роздуми. Стійте самі для себе рівно, робіть, що можете, і ця країна буде жити завжди. Завдяки ВАМ.
