Вісті з фронтів. 10.09.2022
Очевидно, що протягом останніх 2-х діб командування військ противника на Вовчанському та Сватівському напрямках вирішувало два основних завдання – намагалося організувати більш-менш сталу лінію оборони між Печеніжским водосховищем та Дворічною, а також намагалось утримати позиції по східному берегу Осколу. Ні перше, ні друге завдання, судячи зі всього, противнику виконати у повній мірі так і не вдалося…
Доброго ранку, шановне панство, з похмурою вас неділею…
Якщо пам’ятаєте, я писав, що багато в чому подальша доля українського наступу буде залежати від того, чи вдасться російському командуванню втримати район північніше дороги Чугуїв – Куп’янськ.
Я виявився правим, як з’ясувалося, саме події у цій частині українського наступу, на відміну від долі угрупування військ противника під назвою “Изюм” (яка, по суті, після виходу українських військ до Куп’янська й загалом на широкому фронті на правий берег Осколу, ВЖЕ була вирішена ще позавчора ввечері), цілком вірогідно будуть визначати його долю у максимально широкому сенсі цього слова… Більше того, стало очевидно, що за результатами боїв саме на північному та північно-східному флангах українського наступу воно має всі шанси перерости з оперативного у стратегічне.
Особливо випукло та красномовно це стало зрозумілим після появи вчорашньої заяви мо рф про “перегруппування сил та засобів Балаклійсько-Куп’янського угрупування військ на Донецький напрямок для підсилення зусиль…”.
Так, шановне панство, я, на відміну від більшості з вас, не вважаю, що до змісту цих заяв шойгівської “бАгАдельни” варто відноситись як до чергової тупорилої відмазки. В ній таки міститься сенс, який відображає достатньо відчутні СТРАТЕГІЧНІ зміни у загальній ситуації, до яких призвів саме український наступ південно-східніше Харькова І згідно саме цих заяв, цілком можливо (звісно, лише до певної міри) спрогнозувати дії оперативного та стратегічного командування військ противника.
Але про все по порядку…
Збереження своїх позицій на північ від дороги Чугуїв – Куп’янськ, включно з останнім, в умовах розвитку українського наступу у напрямку переправ через Оскол й далі на південь у бік Ізюму, гарантувало російському командуванню гіпотетичну можливість підтримувати МТЗ свого угрупування в районі Ізюму, нехай і “окольными” шляхами. Для цього потрібно було лише дві речі:
– не допустити форсування українськими військами Осколу нижче Куп’янська (у Сенькова та Борової),
– та зберегти той самий “каЛідор” між Рубці та Святогірськом.
Більше того, забезпечення контролю над “вхідною брамою” цього “караванного” шляху – Куп’янським транспортним вузлом – не було таким вже вирішальним, як це прийнято вважати зараз багатьма експертами. Навіть втративши контроль над західною частиною міста та мостами через Оскіл, противнику для продовження “перетоку предметів постачання” на південь у бік Ізюму було достатньо утримувати Дворічну та Куп’янськ-Вузловий.
На ранок вчорашнього дня до російського командування дійшло, що нічого з того, що я перерахував вище, зробити не вдасться:
– вже ввечері попереднього дня українські передові підрозділи таки перетнули Оскіл (де саме, я звісно, не скажу),
– а прорив з півдня українських військ до Лиману, скажімо так, поставив під дуже велике питання взагалі можливість утримання того самого “каЛідору”.
Усвідомивши собі усі ці “приколи”, російське командування почало у ніч на 10 вересня витягувати з майже вже “зачиненого” Ізюмського стойбища свої сили та засоби.
2. В цей момент багатьом “побічним спостерігачам” здалося, що у росіян “фронт посипався”. Мовляв, все, “здувся дядя” (угрупування “Изюм”).
І дійсно, фронт посипався, але не в тому місці, на яке всі подумали. Не під Ізюмом та Сватовим, а зовсім в іншому місці.
Тут я повинен зупинитися й зробити паузу, щоб висловити своє захоплення українським командуванням.
Це ВПЕРШЕ, бо я, взагалі, зазвичай уникаю будь-яких комплиментів, або оцінок у бік українського командування. Через те, що вважаю це у вищий мірі суб’єктивним з мого боку, адже очевидно, що бути “беспристрастным” до рідного мені війська я апріорі не можу. Але тут навіть я не втримався. Такого вищого пілотажу, щодо “оперативного чуття” та розуміння всіх особливостей та нюансів ситуації, яка дуже швидко та динамічно змінюється, я на практиці не зустрічав.
Зараз поясню, чому я так кажу…
Після того, як командування військ противника зуміло підтягнути у район східніше Оскільського водосховища цілий ряд резервів (головним чином зі складу 2-ї ЗВА та ряду підрозділів 41-ї ЗВА) і почало готувати “активні дії” (читай – контратаки) на лівому фланзі свого угрупування “Изюм”, аби не допустити розвиток наступу ЗСУ в районі Лиману, одночасно пригальмовуючи процес “витягування” своїх сил та засобів з-під Ізюма та почавши активні дії на східному березі Осколу, стало зрозуміло, що “певні шанси” у противника є, якщо йому вдасться досягнути усіх цих цілей.
Треба розуміти, що російське командування виходило з того, що “українці концентрують свої головні сили та зусилля саме на Ізюмі”, і, відповідно, для того, щоб зірвати (зупинити) весь український наступ, треба “просто удержать Изюм и Лиман”.
Ось тут і виявилось те, про що я сказав вище… Саме в цей момент українське командування приймає рішення, яке зразу й безповоротно зводить усі ці зусилля росіян майже нанівець. Не поспішаючи переконувати росіян у зворотному стосовно своїх намірів по відношенню до району Ізюма, українське командування раптово “активізує” своє північне угрупування зі складу військ, які були введені у прорив.
До цього моменту головним призначенням цього угрупування було нібито другорядним – прикрити з півночі “головні сили”, які стрімко просувалися в цей момент на Ізюм та до переправ через Оскіл.
І дійсно, зайнявши район Шевченкового та Старовірівки – Грушівки, воно цілком успішно справлялося з поставленим завданням – відбивало спорадичні та хаотичні “контратаки” так званих “резервних” підрозділів зі складу 11-го АК та 20-ї ЗВА, яких їх командування у лихоманці жбурляло, як йому здавалося, “на фланг укропов, которые прорвались к Купянску и Изюму” у самогубчі спроби “прорваться южнее”, а також повільно, але впевнено просувалось у північному напрямку.
Усе змінилося вчора…
Раптово це угрупування зі стану повільного “перетікання” за умовну лінію Куп’янськ – Новий Бурлук різко оживилося і почало стрімко наступати. Причому як на північ (в тому числі і вздовж східного берегу Печенізького водосховища), так й и на північний схід. Так й ще в такому темпі, що у росіян склалося враження, що по основній дирекції свого наступу це українське угрупування ще й примудряється “висаджувати тактичні десанти”.
Залишки російських військ (головним чином зі складу тих самих “ближніх резервів” з території Бєлгородської області, тобто 144-ї мсд 20-ї ЗВА та 18-ї мсд 11-го АК, загалом приблизно до 3-х “умовних” БТГр) ефективного спротиву цьому наступу чинити, після власних “результативних”, але явно дебільних контратак “з ходу”, були неспроможні.
Причому трапилася ця вибухоподібна активізація українських військ на цьому напрямку якраз в той момент, коли російське командування “щось там собі надумало” в районі Лиману та східного берегу Осколу.
Загалом, вийшло якось не дуже “вдобно”. Росіян знову застали, образно кажучи, “не в то время и не в том месте”. Вже до вчорашнього вечора передові підрозділи ЗСУ підійшли з півдня до околиць Вовчанська, перерізали дорогу Вовчанськ – Куп’янськ “вище” Великого Бурлука” і підійшли до його ближніх підступів. Станом на вечір, росіяни контролювали на цьому напрямку лише Дворічну.
Тож внаслідок таких стрімких та рішучих дій ЗСУ у самого початку “животворящей артерии” Вовчанськ – Ізюм, не кажучи вже про явно “загрозливу” возню навколо Куп’янська, російське командування таки спромоглося дійти до цілком розумного висновку про те, що “изюмский риск, конечно, дело благородное, но, сцукО, опасное”, і продовжило витягування своїх військ з району Ізюма.
Більше того, стало зрозуміло, що увесь цей Печенізько-Вовчанський “куток” Харківської області України також не втримати, бо це як “воронка”, яка буде затягувати та губити усі підходячі у цей район резерви, але це геть не зупинить триваючий південніше український наступ.
Тож командним та штабним структурам українського війська, які діють на цьому напрямку, дійсно можна поаплодувати.
Результати вчорашнього дня, а також те саме “усвідомлення” російського командування стосовно ситуації на північному фасі українського наступу, якраз й вилилися у “офіційну заяву мо рф” щодо перегрупування “з метою підсилення”.
Нарешті вони зрозуміли, що “палити” свої резерви тут можливо довго й зі смаком (якщо, звісно, їх у тебе дохріна), але це ні до чого так й не призводить, на стан, обсяги та темпи МТЗ військ “під Ізюмом” це впливає дуже й дуже “опосередковано”.
Тому, власне, й було, зі слів очкастого 3,14здуна Конашенкова, вирішено “произвести передислокацию”, а простіше кажучи, була визнана безперспективність утримання цієї території (або, навіть краще сказати, спроб “купировать наступление укропов с этой стороны”).
Таким чином, стає зрозумілим, що внаслідок українського наступу південно-західніше, а відтепер і західніше Харкова, у нашого командування з’являється дуже непоганий шанс вийти на державний кордон України на достатньо вагомому щодо протяжності відтинку. Що, в свою чергу, з цілком очевидних причин може достатньо суттєво вплинути на загальну стратегічну ситуацію.
Я вже не кажу про те, що в такому разі й доля тих російських військ, які зараз контролюють смугу території вздовж ДКУ північніше та північно-східніше Харькова, також “стає руба” на повістці дня.
Шановні читачі!
Якщо вам подобаються мої тексти, то маєте можливість висловити власну прихильність до них у скрутний для автора момент не тільки “лайком”, але й фінансово… За що, буду щиро вдячний.
Ще раз підкреслюю, ЦЕ ВИКЛЮЧНО НА ДОБРОВІЛЬНІЙ ОСНОВІ, я до того нікого не примушую.
Реквізити:
4731 2196 1439 9123 карта ПриватБанку
PayPal:
Фото: Генштаб ЗСУ
