Україна – це демократія на межі анархії

Helgi Sharp

ТРОХИ НІЧНОЇ РЕФЛЕКСІЇ (корисної інформації обмаль, читати необов’язково).

“Коли ми нарешті вдаримо по центрах прийняття рішень?!”. Цими словами сьогодні істерив весь Z-бомонд – від Симоньян до Соловйова.

За підсумками початку деокупації Криму та регулярних “бавовн” тішить виття безрідних рашистів, які вимагають завдати ударів по центрах прийняття рішень. Російське міністерство вбивств обіцяло за удари по території РФ бомбардувати ці центри, але де вони насправді ті центри?

У цих вимогах та погрозах дуже відчувається неповноцінність російського світу та нерозуміння України. Україна історично – це демократія на межі анархії. Це у росіян на першому плані страх перед царем, горілка та імперський централізм. Україна – інша. У нас завжди цінувалися хатинка у вишневому садочку, своя земелька та щоб пана не було.

Сьогоднішня війна України не за вказівкою згори. Це не НАТО б’ється з Росією “до останнього українця”. Вона справді народна. У країну прийшов ворог, вбиває людей, бомбардує міста. І проти росіян піднялася вся країна, яка до цього не любила москалів, а тепер люто ненавидить.

У бойових діях українців неодноразово помічалося, що має місце децентралізація. Начебто загальне командування є, але підрозділи можуть діяти на своїй хвилі. Причому не тікати з поля бою, а навпаки – ефективно діяти проти противника. Поки орда російських зергів з кожного питання запитує схвалення Москви, українці приймають рішення та йдуть у бій.

Російська вимога бомбити центри ухвалення рішень — це неповноцінність нації, яка звикла, що зверху є насяльника, який завжди скаже, що робити нижнім. І кожен вище начальник завжди біжить за уточненнями до ще більш верхнього начальника.

Росіяни вимагають знищення Банкової чи Володимирської, 33. Росіяни не розуміють, що на місце умовного Зеленського прийде умовний Порошенко, на місце Порошенка – умовний Турчинов, на місце Турчинова – умовний Залужний. І на фронтах нічого не зміниться. З’явиться лише більше озлобленості проти ворога, який прийшов на рідну землю. Це в Росії можна знищити Путіна і ще десяток його друзів, після чого все населення сумно замре в очікуванні нового начальника, який віддаватиме накази. В Україні битимуться не за наказом зверху, а тому, що прийшов ворог.

Україна — це не імперія Це демократія на межі анархії. Прекрасна та самодостатня. І я навіть більше пишаюся своєю української кров’ю, аніж єврейською.

Росія історично воює з приреченістю суїцидників. Герої — суцільно мертві, залишені в критичній ситуації командуванням і товаришами по службі наодинці з небезпекою. Масу росіян на війну зазвичай заганяють каральними способами. У 2022 році це стало видно з пронизливою чистотою.

І ще одне. Путіну не потрібен Донбас – саме тому він його рівняє з землею, не залишаючи камня на камені. Йому потрібна вся Україна, але, перш за все, Південь та Крим. Південь – це земля, вода та пшениця. Крим – контроль за Чорним морем.

Ми не імперіалісти – нам не потрібна навіть українська Кубань. Але свого не віддамо. Прекрасна, квітуча, демократична і трохи анархічна Україна обов’язково переможе незграбну імперію зла, національною ідеєю якої завжди була виключно війна.

Заспокойтеся, ніде немає у світі такого “центру прийняття рішень”, знищення якого вело б до знищення України. Україна – це козацька воля, свобода та кордони, зафіксовані 1991 роком. Все інше – морок та фантазії хворих “асвабадітєлєй”.

 

Ілюстрація: Нікіта Тітов

Автори