Небачена «перемога» української кібербезпеки

Костянтин Корсун

Шановні пані та панове. Якщо не хочете даунгрейда своїх когнітивних функцій – не приходьте на держслужбу з бізнесу.

Ось вам приклад.

“.. Українська кібербезпека вистояла не тому, що вона була добре захищена…”.

Секундочку, це як – «захищена кібербезпека»? Виходить, що безпеку саму потрібно захищати? А що це може бути? І як воно називається? Супербезпека? Безпека безпеки? Цікаааво. А хто має захищати безпеку безпеки? А безпеку безпеки безпеки?

А якщо українська кібербезпека “не була добре захищена” – звідки така імперативна переконаність, що вона таки “вистояла”? В якому місці вона «вистояла»? І як взагалі може «вистояти» те, чого ніколи не було (принаймні у державному секторі)?

Вже 5 місяців закрито доступ до більшості публічних ресурсів. Державні онлайн-сервіси практично не працюють. Державні бази даних теж не працюють. Поняття «відкриті дані» залишилося відлунням з минулого. Спробуйте зараз отримати будь-яку довідку чи документ у державних установах України – таке враження, що повернувся у 80-ті роки минулого століття. У Дії все ті ж проблеми, що і раніше. Вся державна інфраструктура переїхала у закордонні юрисдикції, разом з державною (конфіденційною?) інформацією. Де тут «вистояла»?

“… кіберстійкість України не у надпотужному захисті, а у здатності відновлюватися та адаптуватися. Ігноруючи при цьому дрібні незручності, такі як гучна критика з наукових кафедр, диванів та сторінок у соцмережах”.

Прелєсно. «Кіберстійкість», виявляється, полягає зовсім не у захисті, ні. А полягає (OMFG!) в ігноруванні “гучної критики”. Яка всього лише «дрібна незручність».

Власне, чому дивуватися. Саме цим шляхом рухалася вся національна кібербезпека останні 30 років. Саме ним керувалися і керуються не тільки кібер-чиновники, але і політичний бомонд, причому як «старі обличчя», так і «новийє ліца».

Аж ось принцип демонстративного ігнорування критики проголошено публічно, буквами штатного блогера, з посиланням на анонімних “світових експертів”, які десь там “сходяться на думці”. Думаю, це «британські вчені» і, скоріш за все, за юсейдівські гранти. Пруфи? Пфф, ото ще, ви все одно не зрозумієте, комахи.

Ось тому Україну і не взяли свого часу до ЄС, НАТО та інших ніштяків. І ще нескоро візьмуть.

Тому що там треба таки дослухатися до «гучної критики». І не просто дослухатися, але (о боги, ні!) й виконувати її вимоги. На цьому побудована вся система відносин народ-влада-народ у демократичних країнах: Public-Private-Partnership, Vox populi, зворотній зв’язок та інші «дрібні незручності».

І чомусь нашим людям хочеться саме в ЄС: до розумних законів, до обов’язковості їх виконання навіть президентами, до справедливого суду, до конкурсів на посади. А не до призначених «друзів друзів квартала», які публічно плюють на «гучну критику».

Дивно, що усю цю пропагандистську дічь підтримує кілька серйозних професійних людей, яких я знаю та поважаю. Друзі, вже не березень 2022, і навіть не квітень. Вже можна відійти від державного телевізору та спробувати посумніватися. Досить вже сприймати сліпо на віру все те, що на нас виливають госушні арєстовічі. Реальність – вона зовсім інакша, зовсім. Мені в приват постійно пишуть рядові держслужбовці у стилі «це ви ще применшили проблему».

А от їхні вищі начальники, усвідомлюючи скору розплату, щосили намагаються якось виправдати свою багаторічну злочинну бездіяльність у кіберсфері. Свою некомпетентність та тупість, ігнорування критики, агресивність. Що усі попередні роки гроші на кібербезпеку або розкрадали, або просирали. Будували на піску невігластва (за принципом Даннінга-Крюгера) різні «дії», які у критичний момент обвалили буквально все цифрове в Україні. І чим скористалися наші вороги.

А у якості потужного «засобу захисту», вітчизняні кібер-борцуни тупо все вимкнули. «Найбезпечнішою є мережа, яку вимкнули, порубали, закопали і залили бетоном» – цей старий анекдот став нашою новою реальністю.

Але на державних трибунах все це п(р)одається як небачена перемога, «українська кібербезпека вистояла». І не тому, що «була захищеною» (ггг, «захищена кібербезпека», ггг), а завдяки «ігноруванню гучної критики».

Раніше вони сміялися з численних застережень – «роль кібербезпеки трохи перебільшена» – і презирливо називали «луддитами» тих, хто попереджав про очевидні ризики. А тепер сцють нам в очі своїми «айті-арміями», «призами за кіберзахист» та «кібер-ППО» – і не бачать у цьому жодних протиріч. Для імітації «народної підтримки» найняли собі блогера, який сумлінно виконує накази свої нових начальників-корупціонерів. Не думав я, що конформізм може настільки швидко витіснити професіоналізм.

Чи, можливо, я занадто вимогливий? Якось так склалося, що мені все життя здавалися стрьомними принципи «підлаштовуватися», «бути гнучким», «не ми такі – життя таке», «а інакше не можна було», «а шо, мені треба було якось годувати сім’ю». Чомусь від них тхне чимось непристойним, негідним достойної людини. Шось типу «сайдьомся пасєрєдінє» або «треба ж якось погашати іпотеку». Я ж не один так відчуваю, вірно?

Загалом же, наведені цитати знов палять піар-стратегію вітчизняних кібер-чиновників, яка полягає приблизно у наступному: «Так а шо, нічого ж страшного не трапилося? У національної кібербезпеки і до того не було особливих проблем, але вночі 24 лютого неочікувано підкрався злий ворог і насрав нам у штани, але ми з цим успішно справилися. І успішно розвиваємося, дайте ще один мільярд. Дивіться, яка у нас величезна волонтерська(!) айті-армія. А хто нас критикує – той просто нас не любить, хоче грошей, агент кремля, та і взагалі який він експерт. А загалом-то, критиків ми будемо ігнорувати, адже для нас це всього лише дрібна незручність. Нас на наші посади призначили не вони, тому тьху на них».

Патріотизм не полягає лише у сліпій підтримці офіційних гасел, дорогі мої друзі.

Патріотизм – це про «як краще для всіх», а не про «як краще для отих двох симпатичних держслужбовців». Вже вибрали собі веселих та кмітливих, з оксамитовим голосом.

І ще патріотизм – це нелояльність до практики «пиzдЯть і пИzдять”.

Мабуть, хтось принципово не поділяє моїх поглядів, викладених у цьому дописі, – ну штош, таке життя. Свобода слова, розмаїття поглядів, різні інтереси, вільний доступ до різних кнопок типу unfriend/unfollow/ban.

Життя покаже, де ховалася істина. Або покаже не тільки лиш усім.
Або вже в наступному житті.
Але точно покаже.

Автори