Ми за мить від отримання статусу кандидата в ЄС
Добре пам’ятаю свій усвідомлений вибір, що Україна має стати членом ЄС і НАТО.
1996 рік, перші закордонні відрядження, мій юнацький максималізм, що ми швидко пройдемо трансформацію від совка до Європи.
Ніколи, ні в журналістиці, ні в політиці не зрадила своїх євроатлантичних переконань і робила все, що могла, аби переконувати суспільство в безальтернативності членства, змінювати наше законодавство. Навіть в найтемніші часи Януковича, коли здавалося, що наш шлях – це Білорусь…
Ми за мить від отримання статусу кандидата. Цьому передувала велика командна робота всіх гілок влади, ратифікація Угоди про асоціацію, отримання безвізового режиму, реальні, не декларативні реформи. І все ж підштовхнула консервативну Європу до цього війна, десятки тисяч вбитих і поранених, страшні жертви, які несе наша країна.
Найстрашніше, що ця війна стала можливою тільки тому, що ми – не члени ЄС і НАТО. Що попередні покоління, і наше в тому числі, не рухалися надто швидко, не тиснули надто вимогливо, не завжди голосували правильно і втратили час.
Ми не встигли разом з Польщею, Естонією, Литвою, Латвією, Чехією і Словаччиною заскочити в цей євроатлантичний потяг.
І наразили наших дітей на смертельну небезпеку війни і втрати державності.
Весь час над цим думаю. Цього тижня ми отримаємо статус кандидата. Армія заплатила за це кров’ю. І, без пафосу, кожен у владних кабінетах має усвідомити власну відповідальність за те, аби шлях до членства був максимально коротким. Аби євроатлантична інтеграція стала нашим світоглядом, а не кон’юнктурою для декого.
Не згаяти більше жодного дня і жодної хвилини.
