Брехливі міфи про ІІ Світову війну
Кремлівські пропагандисти понад сім з половиною десятиліть підтримують брехливі міфи про ІІ Світову війну. АрміяInform розвінчує міфи, створені агітпропагандою СРСР!
Виповнюється 77 років, як над рейхстагом замайорів прапор Перемоги. У післявоєнні десятиліття у колишньому СРСР були відзняти тисячі художньо-документальних фільмів, написані тисячі книг, які розповідали про події 1941-1945 років. І в цьому нічого дивного немає: надто дорогою ціною дісталася та Перемога для народів, що населяли колишню радянську імперію, щоб їх замовчувати. Але вся біда у тому, що і режисери, і письменники, виконуючи волю компартійних вождів, часто змушені були маніпулювати історичними фактами, а то й грубо фальсифікувати.
Приклад у цьому подавали самі генеральні секретарі ВКП (б)-КПРС, які були добре обізнані з реаліями воєнного лихоліття, але не могли відверто відповісти на безліч запитань. Наприклад, як так сталося, що за 3 місяці німці вже окупували Київ, полонивши при цьому майже 600 тисяч радянських воїнів? Чому напад Німеччини стався «віроломно», коли про його ймовірність задовго до 22 червня попереджала радянська розвідка, зокрема і легендарний Ріхард Зорге? Чому довелося воювати не на чужій землі, як у цьому запевняв «товариш «Сталін», а на своїй, дозволивши німцям повністю окупувати Україну, білорусь і значну частину росії?
Коли б на ці та інші подібні запитання кремлівські довгожителі дали вичерпні відповіді, то стало б зрозумілим, що в загибелі десятків мільйонів радянських громадян винні насамперед вони, «творці та вожді єдиного і могутнього». Тому за їхньою вказівкою фальсифікувалася та міфологізувалася та війна. Навіть маршали СРСР з-поміж командувачів фронтів, які знали справжню ціну Перемоги, не могли у своїх мемуарах написати правду!..
Міф № 1: «Гітлер — наш найзаклятіший ворог…»
Упродовж десятиліть громадян колишнього СРСР переконували, що СРСР і гітлерівська Німеччина були заклятими ворогами. Але факти доводять протилежне: майже до самого початку війни обидві країни тісно співпрацювали. 23 грудня 1939 року «Правда» опублікувала телеграми Гітлера та Ріббентропа, у яких вони сердечно вітають Сталіна із 60-річчям. Сталін відповів: «Дружба народів Німеччини та Радянського Союзу, що була скріплена кров’ю, має усі підстави бути довгою та міцною».
З перших днів Другої світової війни СРСР підтримував агресора. Наприклад, 1 вересня СРСР надав у розпорядження Німеччини радіостанцію в Мінську, яка виконувала роль радіомаяка для наведення бомбардувальників «Люфтваффе» на польські міста. 17 вересня Сталін повідомив німецького посла, що Червона армія розпочинає окупацію Польщі. Того ж дня радянські війська зайняли Тернопіль та Рівне, наступного — Коломию, Станіславів (тепер — Івано-Франківськ) та Луцьк.
22 вересня 1939 року під час передачі радянській стороні Бреста було проведено спільний військовий парад. У церемонії взяли участь підрозділи моторизованого корпусу Вермахту під командуванням Гайнца Ґудеріана та окремої танкової бригади Червоної армії на чолі з Семеном Кривошеїним.
Міф № 2: «Німці напали віроломно…»
А ще ми зі шкільних підручників знали, що Радянський Союз не був готовим до війни і піддався «віроломному нападу». Але факти кажуть про інше. Наприклад, те, що наприкінці 1930 років він був найбільш мілітаризованою державою світу: його воєнні асигнування у 1939 році становили 26 відсотків видаткової частини бюджету або 12 відсотків усього національного доходу країни. У Німеччини того ж року ці показники дорівнювали 23 відсоткам і 9 відповідно. 5 травня 1941 року перед випускниками військових академій Йосип Сталін наголосив:
«Ми до якогось часу тримали лінію на оборону. А тепер, коли ми нашу армію реконструювали, наситили технікою для сучасного бою, коли ми стали сильнішими, тепер слід перейти від оборони у наступ. Забезпечуючи оборону нашої країни, ми зобов’язані діяти саме так».
Міф № 3: «Німці знищили Хрещатик»
Радянські люди свято вірили у цю казку, автори якої стверджували, що гітлерівці практично висадили в повітря Хрещатик, знищивши десятки будинків, зокрема й історичних пам’яток, у центрі міста. Насправді це зробили радянські війська за допомогою радіокерованих фугасів. Вибухи на Хрещатику сталися 24 вересня — почалися величезні пожежі. Німці намагалися їх гасити, протягнувши шланги до Дніпра і качаючи воду. Однак радянські підпільники їх перерізали. Всього в районі Хрещатика стараннями чекістів було зруйновано понад 300 будинків, через що тисячі киян залишилися без даху над головою.
А хто підірвав Дніпрогес, внаслідок чого під дніпровською водою загинули близько 100 тисяч мирних жителів навколишніх сіл та червоноармійців, які відступали? Співробітники НКВС. Мета — завадити швидкому наступу Вермахту. Німці ж втратили менш ніж 2 тисячі вояків.
Міф 4: «Українські націоналісти — вірні прислужники Гітлера»
За радянських часів офіційно вважалося, що батальйони «Нахтіґаль», «Роланд» та дивізія «Галичина», у яких служили українці, були підрозділами СС. Сьогоднішні російські пропагандисти пішли далі, стверджуючи, що їхній «особовий склад брав участь в каральних акціях проти мирного населення і загалом всі українські націоналісти були зрадниками та маріонетками німців».
Насправді ж «Нахтіґаль» та «Роланд» ніколи не були підрозділами СС, а ініціатором їхнього створення був не райхсфюрер СС Гіммлер, а ОУН. Оунівці розглядали ці батальйони як основу для майбутньої української армії. Адже на початку 1941 року керівництво ОУН знало про підготовку до війни Німеччини та СРСР і розраховувало, що саме у момент початку війни вдасться підняти повстання на території України і створити незалежну державу.
Німецька сторона мала дещо інші плани, розглядаючи «Нахтіґаль» і «Роланд» як розвідувально-диверсійні підрозділи, які повинні були влаштовувати диверсії проти радянських військ. Ці завдання суттєво відрізнялися від завдань СС.
Рядові та частина командного складу батальйонів були українцями. Вони носили військові, а не есесівські звання, а їхні командири з німецького боку також були з вермахту. Попри сподівання ОУН, участь обох батальйонів у бойових діях була обмеженою.
Геть іншою була історія дивізії «Галичина». Її створення почалося навесні 1943 року, на території Східної Галичини. Хоча в офіційній назві формування до квітня 1945 року була присутня абревіатура «СС», однак від самого початку дивізія була суто військовим формуванням. Таких дивізій існувало більше ніж 40, половину яких складали громадяни окупованих і союзних Німеччині держав: хорвати, латиші, естонці, угорці, французи тощо. Дивізія «Галичина» була призначена виключно для бойових дій на фронті разом з вермахтом.
Українці розглядали перебування у «Галичині» як можливість здобути військовий досвід та зброю для того, аби надалі перейти до УПА, яка на той час не мала можливості вишколити та озброїти таку кількість вояків. Інші сподівалися, що дивізія стане основою для формування українських військових частин для боротьби з СРСР, нехай навіть на боці німців. Були й такі, що вступали до лав дивізії, аби уникнути примусового вивезення на роботу до Німеччини. Певну частину вояків до «Галичини» мобілізували примусово.
Міф № 5: «Ніхто не забутий, ніщо не забуто»
Упродовж десятиліть радянських людей переконували, що «ніхто не забутий, ніщо не забуте». Ці слова стали головним пропагандистським гаслом радянського режиму після війни. Та чи так було насправді? Ні. По закінченню війни Радянський союз заявив про 7 мільйонів втрат, згодом називались 20 мільйонів, а перед розпадом СРСР кількість жертв «зросла» до 27 мільйонів загиблих. А тим часом точна кількість загиблих не встановлена й донині. Адже системного обліку втрат не вели: величезна кількість загиблих досі лежить у старих окопах.
Не знайшлося у переможній версії війни місця і для радянських військовополонених. Різні дослідники називають їхню кількість від 4,5 мільйона до 5 мільйонів 750 тисяч. Німці знищили щонайменше пів мільйона радянських військовополонених. Від голоду, нелюдських умов утримання та транспортування загинуло ще близько 2,6 мільйона бранців. Велика частина із мобілізованих під час цієї війни лишилися каліками. Після перемоги вони перебивалися випадковими підробітками та жебрацтвом. Усі ці люди були «непристойним фоном» для країни-переможниці. У 1949 році у місцях, віддалених від центральних міст, радянська влада організувала будинки інвалідів. Поміщали туди колишніх фронтовиків переважно насильно. Утримували їх як ув’язнених. Офіційно влада про них не згадувала. Ось вам і «ніхто не забутий, ніщо не забуто»!..
А чи багато хто чув про так званих чорнопіджачників — українців, яких зі звільненням їхніх міст і сіл мобілізовували до Червоної армії? Не навчених, неозброєних їх кидали в бій, де абсолютна більшість їх гинула!..
Автор: Сергій Зятьєв, Кореспондент АрміяInform
