25.01.2017. За Порошенка було краще

Джейн Доу Джонс

25 січня 2017 року суд Євросоюзу визнав факт постачання Росією важкого озброєння бойовикам на Донбас. Зокрема у дестабілізації ситуації в Україні звинуватили російський концерн «Алмаз-Антей», виробника систем ППО. Таким чином ЄС підбив своєрідний підсумок трирічним заявам кремлівського керівництва про те, що «їх там немає», а важке (та й легке, якщо чесно) озброєння терористи «викопали у шахті».

Млини господні мелють повільно, зате вірно. Риторика про те, що на Сході України, мовляв, йде «громадянська війна хунти проти російськомовних», насправді, майже ніде не сприймалась за щось правдоподібне, окрім самої РФ. Але одна справа – усе знати й усе розуміти, а інша – визнати факт вторгнення офіційно. Три роки знадобилось українським дипломатам та лідерам української держави, аби євробюрократи підкріпили своє знання та розуміння юридично значущим папером. А ще – десятки й сотні свідчень, фото- й відеодоказів, супутникових знимків… Але так працює процедура, а Євросоюз саме завдяки процедурам став таким, який він є.

Існує ще одна причина, чому судді звернули увагу саме на «Алмаз-Антей». Бо до тієї пори російське керівництво не полишало спроб переконати європейців у тому, що горезвісний рейс МН-17 над Донеччиною збив хто завгодно, але тільки не російський «Бук». Мало не щомісяця з’являлися нові вкиди «з-запорєбрику» та версії, одна від одної шизофренічніші. І на базі «Алмаз-Антею» якраз провели одну з замовних «експертиз» про те, що насправді, мовляв, малайзійський «Боїнг» збив український літак чи українська зенітна ракета, а може особисто Порошенко з рогатки – неважливо, бо усі їхні версії були однаково безглузді й брехливі. Колись поважне конструкторське бюро в один момент стало ще одним пропагандистським рупором кремлівських злочинців. Ось тоді європейці і вирішили копнути трошки глибше і виявили, що воно брало участь не лише у антиукраїнській пропаганді, а й у агресії проти нашої країни, поставляючи зброю (разом з операторами, треба розуміти) проросійським терористам.

Якби не наполегливість української сторони – навряд чи Європа стала б розбиратись, хто там правий, а хто винуватий. Якби тоді у керма держави стояв хтось схожий на нинішню пародію, який навіть словосполучення «російська агресія» два роки не міг змусити себе вимовити, нас би, вочевидь, примусили до Мінська й закінчили б «громадянську війну» перемогою Кремля. Але попереднє керівництво змогло за п’ять років створити антипутінську коаліцію на підтримку України – і коаліція ця якимось дивом та силою інерції існує й досі.

Автори