Незнання не позбавляє відповідальності

Віталій Гайдукевич

Здавалось би – епоха відкритих джерел. Неосяжний інтернет – читай скільки влізе. Не влазить. Поява “Дюнкерка” на великих екранах ще раз довела – ми нічого не знаємо про Другу Світову. Про справжню Другу Світову. Ні, може краєм вуха щось чули, але в голові воно не затримувалося.

Уявіть собі, фільм, який реалістично показує, як СРСР в перші ж дні німецького наступу втрачає шалену кількість наступального озброєння. Того, що готувалося, але так і не пішло атакувати на Захід. Уявіть подвійне пекло – спершу катівні СРСР в 1939, коли комуністи прийшли на Західну Україну, а потім ті ж катівні в 1941, коли терміново розстрілювалися усі в’язні… Тисячі…

Уявіть (особливо на тлі емоцій Дюнкерка) глобальні оточення, в яких Ставка кидала війська. Починаючи від Київського котла і завершуючи втечею усієї партійної верхівки і командирів з Севастополя. Втеча. Наввипередки. А яким був би реалізм, якщо показати підрив Києва? А підрив радянськими спецслужбами Дніпрогесу? Дюнкерк – історія, про те, що цінний кожен. Дніпрогес – історія про те, що чхати на десятки тисяч жертв, котрих вбили свої ж!

Уявіть, що говорячи “оборона Брестської фортеці”, треба пишатися звитягою польських вояків. Бо їх в 1939 було незрівнянно менше, аніж радянських в 1941. І рубилися вони результативніше, а головне – змогли відійти з позицій зберігши людей, коли стало зрозуміло, що окупанти задавлять масою. Обидва окупанти, бо спершу польську залогу Берестя атакували німці, а потім сов’єти. Якщо цікаво, то тут докладніше.

Уявіть, як на початках ДСВ, українці, що пам’ятають початок окупації (1921 р.) і колаборантського режиму, названого УРСР, їхали до Фінляндії. Їхали, щоб допомогти фінам бити червоного гада. І били якісно. Загугліть Горліса-Горського і його фінський період. Трохи є тут  і тут.

А якому режисеру можна було б доручити зняти епізод атаки чорносвитників? Це коли “визволителі” радянські кидали в атаку БЕЗ ЗБРОЇ тих, кого застали в українських селах. Від юнаків , до дідів. Цими свитами всіяно було береги Дніпра.

А хто реалістично зніме, як божеволіли німецькі солдати, бо дах їхав від того, як радянські підрозділи пішки йшли на кулемети і вмирали горами?

Чи може зазнімкувати кіно про дві десантні операції, що їх здійснив СРСР в Другу Світову. Тільки дві. І обидві були катастрофічними – майже повне знищення десанту.

І кадри, як сов’єти, відступаючи в Одесі, топили в морі вантажівки ЗІ СВОЇМИ пораненими. Теж на тлі Дюнкерка був би контраст…

А завершити кіно можна було б безглуздим бажанням взяти Берлін, тотальне гвалтування німкень і не менш масштабний грабунок усього, що можна вивезти. На широку ногу, “по-визволительскі”.

І таких історій…

Але ми не знаємо їх…

А хотілося б – в кіно. І крупним планом. Так щоб душу наружу. І силоміць на сеанси водити кожну совкову падлу. Як німців водили переносити жертв концтаборів – щоб бачили, що толерували.

Український фактор у Радянсько-фінській війні 1939-1940 років

Автор