Зеленський вимушений втілювати програму свого затятого ворога Порошенка «Армія, Мова, Віра»

Це не моє спостереження про АРМІЮ, МОВУ, ВІРУ, випередив мене хтось із друзів, але дозволю собі його трохи розвинути. Полягає воно в тім, що Зеленському сьогодні не залишається нічого іншого, як втілювати програму свого затятого ворога Петра Порошенка.

Адже ж дійсно:

АРМІЯ. Скільки воно й усі його підспівувачі вилили бруду на Петра Порошенка за військові паради в минулі роки. Не думаю, чи воно закладало хоч якийсь реальний зміст та ідейне підґрунтя у свої слова, просто треба було поплюгавити добру справу та приправити це відповідною дозою популізму (“краще віддати гроші на армію” – і де твої видатки на оборону й утримання війська?). А нині, хоче чи не хоче, а довелося провести парад, у якому аж викручується, щоб знайти нагоду й заявити, що чимось перевершив свого вічного опонента. Але про всі ці інфантильні й брудні деталі далі. А поки про основне. Героїчні українські військові пройдуть урочистою ходою під супровід гуркоту могутньої техніки та літаків через центр столиці. І ми будемо гордитися ними й радіти, що справжній президент Порошенко зумів відродити потужну й боєздатну армію, і навіть цей нікчема мусить демонструвати їй повагу.

МОВА. Тут підспудно твориться дуже багато бруду, кварталівсько-олігархічні лушпайки багато зусиль доклали, щоб знівелювати норми Закону України про державну мову. І нічого не змогли зробити, хіба поки пробують саботувати його виконання. А державна мова утверджується, і це видно навіть у ці святкові дні. Як би хотілося цьому космополіту та його оточенню перейти на общєпонятний, а ще краще на свій звичний суржик, а не зможуть. Як їм кілком у горлі не стає той їхній “иной формы языковой аппарат”, а мусять усі заходи й майже всі звернення озвучувати державною мовою. І як же праглося йому запросити на святковий концерт своїх російськомовних виконавців або й узагалі всіляких кіркорових чи газманових, це ж його ментальний світ. Аж ні. Довелося навіть пересваритися з деякими із своїх улюбленців, але відмовитися через їхню мову виконання.

ВІРА. Тут навіть говорити нема про що. У Києві Вселенський Патріарх Варфоломій. Сьогодні його Всесвятість завершує разом із провідником ПЦУ блаженнішим Епіфанієм Божественну Літургію в головній святині української Церкви Святій Софії. Учора публічно продемонстрував свою повагу до наших символів і героїв. Коли це МЗЧ обгаджувало визначну подію для українського православ’я – визнання автокефалії ПЦУ та надання томосу, який воно блюзнірськи обзивало “термосом”, чи думало, що муситиме саме запрошувати Вселенського патріарха та схилятися перед ним. Сьогодні пробує примазатися до чужого досягнення, але вже співає дифірамби тому, що раніше обливав брудом.

Отак і зійшлися в ці дні так показово АРМІЯ, МОВА, ВІРА.

А тепер про інший бік медалі. Сьогодні, справедливо визнаючи, що навіть піськограю доводиться втілювати й продовжувати програму Порошенка, не маємо надто зачаровуватися. Бо то саме Порох створив передумови та заклав такі фундаменти, коли вже іншого шляху не залишається навіть у цього шельмувальника всього українського. Тож саме до його заслуг відносимо навіть ці позитивні речі в його конкурента. Але вимушено виконувати програму Порошенка й стати другим Порошенком – це дуже різні речі. Бо в нас ще від 2019-го весь час випливають “оракули”, що з залізобетонною переконаністю стверджують: “Кожен президент України, в тому числі й Зеленський, просто приречений стати новим Степаном Бандерою (навіть не Порошенком, а аж Банддерою – во, як загнули!)”. Ні, не кожен і не приречений.

Порошенко, який теж прийшов у політику зі ще не зовсім сформованими національними поглядами й принципами, але сам себе формував як патріота й державника, був на це приречений. Ющенко зі своїм внутрішнім всесвітом українства міг не стати ефективним, але точно був рокований стати патріотичним лідером країни. Кучма так до кінця ніколи й не усвідомив основ патріотичного державотворення (згадайте його фрази: “Скажіть мені, яку країну будувати, і я її побудую” та “Національна ідея не спрацювала”), але десь підсвідомо рік за роком виходив на шлях творення саме української держави, усвідомлював її зміст та значення. Кравчук і Янукович якщо й наближалися до рівня українського державника, то лише на словах для вигідної кон’юнктури. І так ніколи не дійшли до усвідомлення своєї місії.

І коли зараз говоримо про Зеленського, то ні, як вітієвато твердять деякі “білі пальтечка”, Бандерою, ні Порошенком він не став, не стає і навряд чи колись стане. Те, що зараз із ним відбувається, в біології має назву мімікрії. Це коли деякі нижчі зоологічні види набувають форм, забарвлення та ознак інших видів з метою отримання переваг у боротьбі за виживання. У Зеленського та його кола нема в цьому ні щирості, ні послідовності, ні переконаності. І тому деякі принципи Порошенка йому доводиться втілювати лише з незалежних від нього зовнішніх причин. Але, коли випадає нагода, то він із задоволенням включає задню передачу.

От давайте знову глянемо на ці три принципи вже з іншого ракурсу:

АРМІЯ. Зеленський дійсно вирішив після дворічного відмороження таки провести військовий парад. Справжній, із гідними поваги військовими, із технікою, запросив іноземних партнерів тощо. Майже як при Порошенкові! Чудово. І за це я точно ні словом його не покритикую. У цьому конкретному вузькому, але дуже символічному й значимому ділі він вирішив виправити свої попередні помилки (або й злочинне загравання перед ворогом). І ми його вітаємо з таким кроком. Тут Дмитро “Калинчук” Вовнянко недавно описав, як деякі зеленські пазітівнєнькі бльохєри звинувачують “порохоботів” – ніби ми непослідовні, бо нині виступаємо проти параду. Брехня, як і завжди. Ми, на відміну від них, радіємо цій події, гордимося військовими та перепощуємо знимки й відео із репетицій параду. Ми також з увагою придивляємося до деяких нових армійських призначень, які вперше не викликають критики й обструкції. Хоча без звільнення одіозного паркетника-міністра оборони ці зміни не будуть завершені. Та й найкращі бойові генерали на чолі армії не зможуть нічого зробити, доки верховним у нас залишається капітулянт. Однак, ці позитивні речі ми бачимо й акцептуємо.

Але це не означає, що ми маємо забути, як навіть на цій патріотичній і важливій справі – на проведенні параду, зелене кодло вирішило накрастися на мільярди. Не забудемо виставлену під свято совкову блювотну інсталяцію в стилі “мамаРіма-папаСаша”, яку після виступів громадськості перенесли на інше місце, але не прибрали остаточно.

Ми не забудемо два роки підряд зірваного оборонного замовлення, тиху відмову оснастити наші війська новими українськими ракетними озброєннями. За бравурними обіцянками про новий ВМФ до 2035 (де ти тоді будеш – на зоні чи в бігах?) бачимо, як зірвано проєкт побудови “москітного” флоту й не введено в дію перших двох катерів. Бачимо, як при Зеленському знищено одне й руйнується друге підприємство, які єдині могли цей флот створювати. Ми не забудемо й не простимо арешт генерала Павловського, 506 днів неволі Антоненка. Як нам ставитися до руйнування системи постачання армії та забезпечення житлом, харчуванням тощо наших військових?

Цих жорстких питань маємо сотні. А стосовно параду й кількох інших позитивів… Чи не Путін своєю непомірною категоричністю й дикими та нереалістичними вимогами, як і відторгнення мрій Зеленського заглянути йому в якесь там місце, спровокував такий тимчасовий приплив патріотизму? А поза тим, Зеленський уже навчився озвучувати деякі фрази з лексикону Порошенка й навіть іноді повторювати окремі його дії. Але, на жаль, не послідовно і не безповоротно, а ще без щирості й внутрішнього переконання.

МОВА. Якраз тут я досягнення на початку подавав дуже непевно, бо те, що доводиться робити Зеленському в цій частині, воно й так само собою зрозуміло в Українській Державі. Янукович, ще коли засвітилася перспектива стати прем’єром, поспішно й непогано освоїв українську мову й навіть Пахла (Азірова) пробував видресувати. Поки Зеленський не перескочив вище планки Януковича. А те, що його зараз жорстко обмежують бар’єри мовного законодавства, то за це маємо дякувати не йому, а Порошенку. Сам же Зеленський дуже старався знівелювати й вихолостити закон про мову. Але не зміг, тому десь буде змушений демонструвати поміркований прогрес у цій сфері державної політики. Чи маємо похвалити гаранта Конституції за те, що він хоча б частково деколи дотримується законів своєї країни? Якщо вже аж так хочеться, то дякуємо вам, пане зєпрідєнт, що остаточно не скотилися до потурання русскому міру… Але навіть у тому концерті, де не буде російських пісень, спокійно вживаються виконавці, для яких не існує війни та агресії, які вільно виступають у РФ, а Ротару то й узагалі прилетить на урочистості прямісінько з рашистського Сочі, де ділитиме сцену з тими, хто вихваляли агресію проти України та анексію Криму.

ВІРА. Про “термос” нєдорослю й без мене вже всі, кому не лінь, нагадали. Але те, що він, примазавшись до чужих епохальних досягнень, може й сам того не бажаючи, посприяв на якусь щипітку утвердженню української канонічної церкви, – це вже позитив. За те, що не побоявся й офіційно запросив Вселенського Патріарха, – залік. Можемо ним перекрити той зневажливий “термос” і ще ряд блюзнірських заяв. А тепер до того, що поки крити нічим. Порошенко разом із патріотичними депутатами минулого скликання встиг провести закон, яким встановлювалася державна політика стосовно перереєстрації церковних громад, які забажають перейти в ПЦУ, та закріплення за ними храмів. І інший закон, який фактично вимагав перереєстрації вже цілого МП в Україні на відповідну назву, пов’язану з їхнім церковним центром. Адже, згідно православних канонів, в Україні може бути лише одна православна Церква і нею є ПЦУ. Усі інші не обмежуються в своїх правах, але є виключно філіями своїх національних церков. Тому ніякої УПЦ більше не існує. І держава з метою забезпечення прав віруючих громадян, повинна це все унормувати.

То закони обидва ухвалені й нині чинні, але не діють. Бо їх заблокувала ОПа Зеленського. Пряма норма про перейменування взагалі ігнорується, хоча в законі виписані конкретні терміни. А перехід громад, який доволі масово розпочався в 2019-му, був жорстко заблокований силовими органами, які однозначно підтримують неканонічну московську церкву. І не просто за власної ініціативою. Щоб неповадно було іншим, у ряді регіонів жорстоко покарали чиновників, які просто виконали свій обов’язок і після проведення голосування в громадах ухвалили рішення про реєстрацію громади ПЦУ та передачу їй храму. Частину таких службовців звільнили, а проти декого навіть почали кримінальне переслідування в ДБР. Керував процесом спершу головний представник МП в ОПі Трофімов. Його звільнили (не за пряме порушення закону, а тому що підсиджував Єрмака). Тепер природний розвиток ПЦУ вже гальмує його наступник Тимошенко, але вкупі з Єрмаком та всім іншим промосковським кодлом.

Тому з ВІРОЮ все поки так само – вітрина є, а за нею навіть не пустка, а апофеоз московського мракобісся. Якщо після візиту Варфоломія хоч трошечки змінять своє ставлення до міжконфесійних проблем і хоча б перестануть втручатися на стороні МП, вже буде реальний залік. А поки лише слабенькі надії…

Отака історія із усім цим бажанням видати нам рекламний буклет за реальність. Але з поганої зеленої вівці хоч вовни жмуток… Іноді навіть форма починає перетворюватися у сутність – така вже природа державного управління в незрілих демократіях. Тому стежимо, за всіма цими мізерними, але все ж позитивними кроками. Можемо й трошки похвалити, але приводів дуже мало, а негативні тенденції й далі домінують. Тому ні Бандерою, ні Порошенком Зеленський досі не став і навряд чи колись стане. Йому б, у найкращому випадку, навчитися не повторювати всі найгірші вчинки Януковича та аж так відверто не нищити свою країну…