Володимир Горбулін: Щеплення від путінської «історичної єдності»
«Нинішня Російська Федерація нагадує романовське опудало, набите сталінською ватою, яке крокує повз мавзолей Леніна під власовськими прапорами з портретами Олександра ІІІ, Миколи ІІ, маршала Жукова і Сталіна. Відповідно й уявлення цього опудала про історію вульгарно строкаті, еклектичні, вражаюче примітивні», – пише в своїй статті для «Факти та коментарі®» академік НАН України Володимир Горбулін.
З-поміж архівних документів розвідки нещодавно знайдено лист визначного українського письменника, публіциста, дослідника і розробника емблематики Миколи Битинського з приводу публікації в одному з російських емігрантських журналів за 1933 рік статті про «Росію-визволительку». У листі він з обуренням пише про перекручення історичних фактів і зазначає, «що ні одна ворожа агітація чи пропаганда, чи будь-яка фальш, чи провокація не мусить бути залишена з нашого боку без відповіді». Цей досі не відомий лист є яскравим свідченням того, що українські патріоти в усі часи вміли аргументовано протистояти «русскому миру».
Зовнішня політика Російської Федерації протягом останніх десятиліть давала змогу стверджувати, що її керівництво черпає свої методологічні уявлення про міжнародні відносини з «Книги джунглів», в її переказі радянськими аніматорами. Однак, поява статті про «історичну єдність» українського й російського народів дозволяє внести до цього твердження певні уточнення. З’ясувалося, що кремлівський очільник таки володіє, зацементованим ще в дитинстві, світоглядно непорушним баченням історії. Він також, правда, дещо згодом, опанував мистецтво історіографічного чаклунства, силою пропагандистських чар розташовуючи очевидні для нього факти «сивої давнини» у потрібному для нього ж вербальному порядку.
Сьогодні, в охопленому кризами й конфліктами світі, важко уявити щось більш нагальне, аніж з’ясування подій тисячолітньої давності — з’ясування хто від кого походить і хто кому праотець. Мабуть, постійного апелювання до прорадянської ностальгії за дешевою вареною ковбасою й смачним морозивом «Пломбір» виявилось недостатньо. Тому кремлівська пропаганда звернулась до шкільних підручників радянських часів та забутих концепцій часів дорадянських, зробивши це безапеляційно та зверхньо — із властивою їй моральною непритомністю. Кремль, в особі свого нинішнього очільника, начитав українцям тези «короткого курсу» їх власної історії, ідеологічно та беззаперечно встановивши критерії лояльності, яких необхідно дотримуватись кожному «хохлу-малоросу».
Російська імперія як взірець для наслідування
Показово, що не лише привиди колишнього Радянського Союзу надихають нинішнє кремлівське керівництво та пропагандистів — вони дедалі частіше викликають духів зітлілої російської імперії. До речі, сама ідейка «триєдиного народу» в складі великоросів (скромна самоназва зумовлена не менш скромними самооцінками), малоросів, білорусів цілком замшіла й походить з цієї давно відмерлої держави царів-батюшок, чиновників-хабарників, скалозубів-солдафонів, жандармів-держиморд, купців-алкоголіків, прислужників-холопів, інтелігентів-психопатів. Тоталітарна наддержава-месія Радянський Союз, після провалу спроб глобального поширення комуністичної версії «світлого майбутнього», занурилася в ідеологічне виродження, економічний занепад, політичний розпад. Натомість, її рештки стали інкубатором для кремлівських неоімперських личинок — карликових імперіалістів, войовничих клептоманів і мегаломанів, політичних насильників. РФ сьогодні всього лиш хворий і зарозумілий уламок СРСР. Тому й все, на що здатні кремлівські пропагандисти — це схрещувати вчорашній день з позавчорашнім (царів і генеральних секретарів).
Нинішня Російська Федерація нагадує романовське опудало, набите сталінською ватою, яке крокує повз мавзолей Леніна під власовськими прапорами з портретами Олександра ІІІ, Миколи ІІ, маршала Жукова і Сталіна. Відповідно й уявлення цього опудала про історію вульгарно строкаті, еклектичні, вражаюче примітивні.
Реанімуючи «царську» доктрину «триєдиного» російського народу, нинішні ватажки Кремля демонструють навіть невдоволення покійною комуністичною партією Радянського Союзу, а подекуди зневагу до неї та її пам’яті. Дедалі більшу й очевиднішу перевагу вони надають попереднику СРСР — російській імперії. Комуністичній верхівці, за винятком Сталіна (якого нинішні можновладні й кадебістські та комсомольські нащадки бояться до сьогодні), пострадянські кремлівські верховоди закидають: хибну національну політику, зорієнтовану на часткову реалізацію принципу «національного суверенітету»; зайву територіальну «щедрість» стосовно неросійських республік коштом, на їхню думку, споконвік російських територій; неспроможність зберегти СРСР через недостатню жорсткість та надлишкову поблажливість. Тож і відома концепція «нової історичної спільності радянського народу» була відхилена й забута на користь уже згаданого «триєдиного» концептуального ошмаття далеких царських часів.
Дивним, на тлі перманентного пафосного прославлення «великої перемоги дідів», видається захопленість нинішніх ватажків Кремля царатом і закликання його привиду. Російська імперія була відсталою напівфеодальною державою, яка неспинно деградувала й завершила своє існування безславно і трагічно. Царат вбрав у військові мундири та мілітаризував увесь правлячий клас та державну службу, залишаючись військово слабким і недолугим. Він почергово зазнав поразок в своїх останніх війнах — Кримській, Японській, Першій світовій, а протистояти міг лише ще більш деградованій на той час Османській імперії. (Збройну міць царизм демонстрував приблизно між Семирічною та Наполеонівськими війнами. Востаннє значущою військовою потугою ця імперія виглядала під час Віденського конгресу і подальшого придушення повстань народів, які прагнули свободи й самовизначення, коли вона виконувала ганебну роль «жандарма Європи»).
Більшовики й комуністи виявилися недостатньо аристократичними для теперішніх ватажків Кремля. Виліплені з більшовицького фаршу новоявлені пострадянські монархісти-аристократи вирішили, що мають право вважати українців сепаратистами й зрадниками російської імперії, а себе новітніми «збирачами земель». Хоча й відомо, що цю імперію було зруйновано внаслідок державного перевороту, вчиненого самими росіянами в російському Петербурзі.
Більшовики завжди і доволі жорстко контролювали свої каральні органи з огляду на їхній потенціал та значення для збереження комуністичної системи. Достатньо було керівній ролі КПРС спочатку ослабнути, а потім зникнути взагалі, як ці органи, у тісній співпраці з організованою злочинністю, прийшли до влади, здійснивши, на хвилі «приватизації», кримінальну революцію. Третя й кримінальна революція «буремних дев’яностих» виявилась більш реакційною, ніж модернізаційною, хоча й не менш жорстокою. Вона була здійснена кагебістами разом із представниками організованої злочинності, що надало захопленій ними через механізм демократії Російській Федерації злочинного характеру (насамперед, в культурі, ідентичності, спілкуванні з підданими, методах зовнішньополітичної діяльності). Тож і надання теперішніми очільниками Кремля ідеологічно-пропагандистської та культурно-історичної переваги царському спадку перед спадком радянським пояснюється давнім та відомим прагненням нувориша-кримінальника здобути шляхетний титул, обернувшись на аристократа.
Корумповані кремлівські ватажки зневажають наддержаву, завдяки якій отримали усе, що мають, оскільки вийшли із ленінської кепки, сталінської люльки, хрущовської кукурудзи, а особливо із брежнєвського «застою». Подібна зневага, можливо, пояснюється тим, що Радянський Союз був, принаймні на початках, не стільки російською, скільки ідеологічною й інтернаціональною наддержавою-месією, яка прагнула глобального поширення комунізму. Швидкий розпад і нетривале історичне життя цієї наддержави, певною мірою, пояснюється її імперською бюрократизацією й імперською русифікацією, що розпочалися напередодні й одразу після Другої світової війни. Вирішальний внесок РРФСР в падіння СРСР, разом із породженою цією наддержавою-месією ідеологічною фікцією «нової історичної спільності радянського народу», набагато перевершує внесок інших республік. Такий внесок у «найбільшу геополітичну катастрофу» минулого століття дещо пояснює теперішню зневагу ватажків Кремля до країни, яка їх «виліпила з нічого». Причому, зневага ця дедалі більше скидається на зраду, яку більшовик-чекіст не вибачив би нікому, а своїм наступникам поготів. Культурно-історичний вибір пострадянського кремлівського керівництва на користь російської імперії цілком зрозумілий, адже більшість із них за радянських часів ніколи високих статусів і посад не сягали чи не сягнули б, а частина опинилася б у в’язниці чи профільній лікарні.
Імперська концепція історико-ідеологічної реанімації
Реанімація ідеологічного мотлоху російської імперії не може бути вибірковою і вже десь зовсім поруч бовтається іще один концептуальний покруч царського режиму — погодінська концепція, згідно з якою терени Київської Русі віддавна були заселені великоросами, а українці, мовляв, таємно пробрались туди й там оселились вже після татаро-монгольського нашестя, або іще пізніш. Позашлюбна дитина, заздрісний далекий родич, безнадійний претендент на спадок завжди ненавидітимуть справжнього наступника й спадкоємця. Відтак зринає концептуальна геноцидна послідовність: спочатку проголошують інший народ братнім; потім оголошують єдиним із собою; нарешті, звинувачують у загарбанні й заселені теренів, які народ-агресор начебто мусив залишити у давні часи із вагомих причин. Тож незабаром українцям доведеться відповідати на кремлівські звинувачення в окупації «одвічно російських» територій Київської Русі за часів пізнього середньовіччя.
Взяті Москвою на озброєння концептуальні потуги зловісні й небезпечні: концепція «триєдності» заперечує національний і державний суверенітет українців; а можливе звернення до тієї чи іншої версії погодінської концепції стане відвертою заявкою на невизнання української нації. Витягнувши із потойбічного світу романовської монархії одну-другу концепцію слід очікувати й на появу наступних пацієнтів московської історико-ідеологічної реанімації. Так, уже десь на підході «общинність», яка вкрай зручна для стягнення податків, чи уварівська тріада «самодержавність-православ’я-народність», яка вкрай зручна для імітації єдності панів, холопів і попів.
Незабаром, із радянського спадку в «загадковій душі» «великоросів» залишиться хіба що Сталін (радше його «світлий образ) — аж надто забагато людей він згубив і згноїв, аби народ російський припинив ним захоплюватись. Хребет цього «народу-переможця», який би «легко і самостійно переміг всіх своїх ворогів у всіх давно минулих війнах», до сих пір свербить за канчуком «Хазяїна».
Звернення до тисячолітніх обґрунтувань в царині завжди актуальної, за своєю природою, зовнішньої політики, якесь дивне і не може не викликати підозр. Різноманітні історичні міфології зазвичай шкодять, здебільш раціональному й реалістичному, зовнішньополітичному дискурсу. Більш того, вони можуть його підмінити і тоді виникне справді загрозлива ситуація.
Міфологеми як фундамент зовнішньої політики
Нинішні очільники Російської Федерації заперечують саме існування української держави і української нації в усі можливі й неможливі способи, включно із концептуальними. На їхні переконання, всупереч задокументованій історії, логіці та здоровому глузду, українці (їхня мова, земля, культура, державність) — це лише проект Генерального Штабу Австро-Угорської імперії. При цьому питання, а як мільйони людей можна примусити століттями розмовляти «штучною» мовою, нібито вигаданою шпигунами Габсбургів та іншими русофобами (наприклад, панами-католиками й уніатами із Речі Посполитої) просто ігнорується. Невже Генеральний Штаб Австро-Угорської імперії продовжує свою підривну русофобську діяльність вже із потойбічного світу? Мабуть, цю діяльність він розпочав іще до власної появи, зокрема, в часи високого середньовіччя, коли українці, згідно з погодінською маячнею, заселили терени Київської Русі, що споконвіку належали винятково тим, хто скромно іменує себе «великоросами»? Мабуть, Російській Федерації протистоїть не лише вигадана коаліція реальних ворожих сил, яка всіляко їй заздрить і шкодить, а й коаліція сил потойбічних?
Політичній культурі ватажків Кремля та їхнім служкам характерний якийсь некрофільний архаїзм, що відгонить загробною потойбічністю. Вони ігнорують незворотність історичного часу, апелюючи до цінностей і практик давно відмерлих держав магічним чином — намагаючись повернути їх до життя вимовлянням ідеологічних заклять. Кремлівські шамани скачуть із пропагандистськими бубонами навколо трухлявих пнів зниклих царств та імперій.
Нині кремлівські ватажки звернулися до «глибоко історичного» виправдання нещодавніх територіальних загарбань в Україні. Вони стверджують, що жертви агресії ніколи не існувало і вся її територія, а не лише тимчасово окуповані й анексовані землі, споконвіку належала агресору. Проте, якими «глибокими» б не були історичні обґрунтування зовнішньої політики, їхнє значення у вирішенні конкретних проблем зовнішньополітичної діяльності зовсім незначне. (Антикваріат хай і найвищої вартості не змінить структуру ринку чи перспективи розвитку економіки). Старовині залишається не так вже й багато місця в здійсненні актуальної зовнішньої політики. Зрештою, який вплив мають війни франків проти саксів, лангобардів, аварів на відносини у Євросоюзі? Імперія Каролінгів й Київська Русь — це середньовічні держави, історико-культурне значення яких для Західної й Східної Європи, відповідно, багаторазово перевершує їхнє актуальне політичне значення. Великий спадок Карла Великого не завадив західноєвропейським народам нищити один одного в безлічі воєн, включно із двома світовими. Попри всю досвідченість й ефективність кремлівських пропагандистів-провокаторів, навіть навряд чи їм вдасться спровокувати в Україні конфлікт між нащадками древлян і полян з приводу данини (між Коростенем і Києвом).
Якщо зовнішня політика держави замість інтересів скеровується міфологемами, то великі проблеми для всіх гарантовано. Серед інших різновидів політичної діяльності, зовнішньополітична, мабуть, найбільш потребує реалістичних, прагматичних, раціональних стратегій. Вона мало сумісна із «братерством одвіку й навік», а голос тисячоліть звучить для неї якось дико й безглуздо. Спільне історичне походження не може бути надійною підставою зовнішньополітичної діяльності, яка завжди окремішня. Таке походження, радше міф про нього, лише обтяжує зовнішню політику непотрібними обов’язками, звужуючи простір вибору й обсяг свободи.
У вестфальському світі незалежних держав панує максима: «що менше „братніх народів“, то краще». Врешті-решт, усе людство, а не лише росіяни й українці, пов’язане тісними генетичними узами «братерського» штибу, позаяк, згідно з сучасною антропологією й генетикою, походить від невеликої людської популяції, яка врятувалась й вижила після глобальної природної катастрофи. Нині ж кремлівській пропаганді залишилось лише задекларувати, що цей порятунок та виживання сталися десь на півдні Російської Федерації неподалік Геленджика, який і належить проголосити справжньою ойкуменою людства. Мабуть, теперішній інтерес Москви до Близького Сходу й Африки та її нав’язлива присутність на зазначених теренах пояснюється особливим значенням цих регіонів для еволюції людства.
Небезпека проголошення «єдиним народом»
Проголошення українського народу «єдиним» з російським, а його територій «історично спільними», має слугувати цьому народу попередженням, спонукаючи до пошуку справжніх причин такого нав’язливого родичання й справжніх намірів, що за ним ховаються. Украй важливо правильно зрозуміти й правильно відреагувати: зокрема, ні в якому разі не слід бігти до архіву й бібліотеки за рукописами та мобілізувати патріотичну наукову громадськість, аби максимально ґрунтовно підтвердити своє право на існування в світовій історії й світовій політиці. Саме така реакція ідеологічним провокатором й очікується — він прагне змусити жертву пропагандистського нападу багатослівно, істерично, плутано виправдовуватися; прагне зробити цю жертву смішною і недолугою; прагне максимально підірвати її ідентичність й впевненість у собі.
Право на існування в світовій політиці й світовій історії підтверджується військовими, дипломатичними, науково-технологічними, економічними, культурними здобутками народу і держави та гарантується ціннісними, владно-силовими, нормативно-інституційними властивостями чинного світового порядку. В зовнішній політиці роль пропаганди хоч і важлива, однак, суттєво поступається ролі збройних сил та дипломатії — життєві питання міжнародних відносин, зазвичай, вирішуються або за столом переговорів, або на полі бою. Потік ворожої пропагандистської риторики може трохи деморалізувати, трохи дезорієнтувати, трохи дестабілізувати, а ось ворожі збройні сили, зокрема війська на кордоні, та ворожі дипломатичні підступи й інтриги зашкодити можуть набагато сильніше.
Досвідчений пропагандист-маніпулятор доволі часто усвідомлює усе убозтво аргументів, які вивалює на голови своїх жертв, сподіваючись, що головну роботу виконають «солдат і дипломат». Готовність поливати супротивника ідеологічно-риторичними помиями — це дещо інше, ніж готовність проливати свою і його кров на полі бою. Тому пропагандистська агресія не завжди свідчить про наближення агресії збройної, часто-густо, ця пропагандистська агресія є свідченням безсилля, злоби, боягузтва.
Існують глибинні причини агресивної зовнішньополітичної поведінки й агресивної зовнішньополітичної пропаганди як її невіддільної складової. Йдеться про широкий комплекс психологічних, соціокультурних, політичних «механізмів», що генерують агресію й формують агресора. Так, сучасний росіянин, подібно своїм предкам московинам, а можливо й більше від них, просто боїться залишитись із собою на одинці — боїться свого відображення й втікає од себе, атакуючи інших. Він закоханий до нестями у вигаданий ним же власний образ. Натомість, реальна особа, що мешкає на виснажених, обібраних євразійських теренах його страшить. Він чудовисько, яке вважає себе красунею (в кокошнику й сарафані); він боїться навіть свого істинного обличчя; він ненавидить й намагається знищити кожного, хто це обличчя бачив і пам’ятає.
Український народ, який століттями мешкає на історичних теренах Київської Русі, якраз і є таким «свічадом для покручу». Своїм історичним й політичним життям Російська Федерація (її населення та його ватажки) демонструє відому психологічну ситуацію переспрямування агресії, коли ненависть до себе трансформується в ненависть до інших (зазвичай, це сусіди). Таким чином, самогубець обертається на вбивцю — поєднання жаги й жаху суїциду породжує жагу й жахи геноциду.
В цьому контексті на думку спадають відносно нещодавні заяви нинішнього ватажка Кремля щодо мученицької загибелі й потойбічного спасіння в ядерному апокаліпсисі тих, кого він вважає «мучениками-праведниками». Можливо, цей воєвода кремлівської раті вирішив максимально яскраво, в світлі вибухів атомних бомб, завершити своє політичне й людське життя. Можливо, цей улюбленець долі не бажає залишати світ, від якого урвав так багато, не прихопивши з собою побільше менш щасливих й успішних «простолюдинів». Можливо, цей захисник і провідник російського православ’я вирішив принести масову прощальну жертву божествам, яким насправді служив усе своє життя. Однак, коли на твоєму порозі з’являється буйно помішаний близький сусід та далекий родич, який розмахує сокирою і твердить, що ти сам, твоя сім’я, твоє житло і майно становлять із ним «одне ціле», то вибір невеликий — треба захищатися.
Нинішні ватажки Кремля, зрікаючись радянського «братерства» й оголошуючи українців малою частиною «триєдиного народу», себе ж скромно йменуючи «великоросами», потрапляють в божевільну історичну й політичну ситуацію, адже виходить, що війна з Україною для Російської Федерації є війною із собою (війною самогубною). Очевидно, державно-політичного самогубства росіян не відбудеться ніколи — вони занадто добре навчились підмінювати агресію щодо себе агресією щодо сусідніх народів, винищуючи ці народи після оголошення «одним цілим» із собою. Хоча, нав’язливе прагнення росіян та їхніх ватажків стати корінним народом в Україні є цілком самогубним у державно-політичному розумінні, адже набуття цього комфортного статусу під захистом української державності можливе лише за умови демонтажу державності російської. Тож, до відома кремлівських укорінювачів, якщо бажаєте стати корінним народом в українській державі — позбудьтесь власної держави, зробіть велике благо для решти людства, звільніть світ від своєї деструктивності.
На жаль, подібний сценарій неприйнятний, передусім, для України. А як би шляхетно було: народ безпосередній наступник Київської Русі, який незмінно мешкає на теренах цієї великої середньовічної держави упродовж століть, забирає назад до прабатьківщини росіян-колоністів після невдалого державно-політичного експерименту на теренах континентальної Євразії, звільняючи геополітичний простір для тамтешніх корінних народів й етносів. Річ у тім, що цих колоністів забагато і колишня метрополія їх просто не вмістить, до того ж, державно-політичний проект «Московія» вони збираються продовжити, спричинивши ще більше руйнацій та жертв. Тому й українській стороні, аби хоч якось компенсувати наслідки діянь колоністів із Київської Русі, доведеться надавати допомогу корінним народам Російської Федерації в їхній боротьбі за розширення прав або ж за реалізацію державницьких прагнень.
Чорна діра
Московія генерує порожнечу, що поглинає усе довкола, причому, ця порожнеча лише зростає. Наповненість життям й наповнене життя — не для ватажків Кремля та очолюваної ними отари. Об’єднатись з росіянами в «один народ» означає: «перемножитись на нуль», стрибнути в порожнечу, долучитись до «агресивного ніщо». У випадку непритомних претензій Кремля, маємо щось подібне до казкової ситуації «голого короля» — ситуації історико-культурної порожнечі, яка безсоромно приховується за ідеологічними масками, пропагандистською риторикою, агресивною саморекламою або просто агресією. І заглушливий голос кремлівської пропаганди є голосом порожнечі — «дзвінким ніщо».
Очевидним підтвердженням цього, насамперед соціокультурного й духовного вакууму, є звернення ватажків Кремля до зітлілих й забутих концепцій позаминулої історичної доби — їхня спроба втиснути розмаїття індустріальної й постіндустріальної сучасності в смислові рамки примітивних, а подекуди дзвінко недолугих, ідеологічних стереотипів відмерлої напівфеодальної монархії. Через власну творчу імпотентність й виродження, «теоретикам» нинішнього московського імперіалізму (провінційного й убогого) довелося витягати із небуття концепції своїх давніх попередників, імперіалістичні зусилля котрих зазнали краху, а імперіалістичні доктрини зіпсувались. Романтична захопленість Росією, доповнена експертним снобізмом, дедалі менше впливає на тверезість західних оцінок зовнішньополітичної поведінки Російської Федерації. Тому сьогодні говорити про якусь «оборонну експансію» цієї пострадянської держави чи її схильність до «поширення, зумовленого страхом бути ізольованою» просто безглуздо.
Історичний досвід сучасності остаточно підтверджує, що вся нестримна й невгамовна зовнішня агресія будь-якої форми Московії зумовлена внутрішньою порожнечею цього давнього і вочевидь невдалого відгалуження Київської Русі. Провал спроб цієї великої європейської держави Середньовіччя поширитись на схід та руйнівні наслідки такого поширення стають цілковито очевидними саме тепер, через багато сотень років. На теренах континентальної Євразії виникали держави Київської Русі, які своїми цінностями й практиками заперечували велич метрополії — витвору норманського військового та державотворчого генію. Знищення й грабунок сусідніх держав і народів стали нормою і способом існування для всіх історичних форм Московії.
Нинішня кремлівська аристократія «із кримінально-кадебістського минулого» не хоче бути просто зграєю казнокрадів, убивць, отруйників, аферистів. Вони бажають, стоячи посеред руїн цивілізацій, визначати долю народів, світу, а незабаром й Всесвіту. Тож і домислюють собі всілякі тисячолітні історії, компенсуючи цілком актуальну кризу ідентичності псевдоісторичними байками. Загалом, якщо РФ і співвідноситься із якоюсь державою минулого, то це безсумнівно РРФСР, а також Московія — підступна, чванлива, примітивна. Ось цю останню припустимо вважати точкою можливого територіального утиснення для Російської Федерації в разі продовження нею агресивної зовнішньої політики. У свій час (на початку XVII століття) народи Центральної й Східної Європи вже мали серйозний шанс Московію знищити, позбавивши себе й увесь цивілізований світ безлічі подальших бід та припинивши невдалий історичний експеримент, розпочатий колоністами із Київської Русі багато століть тому.
Творення нації чи реанімація імперії
Процеси творення націй і національних держав, що відбувалися упродовж останніх двохсот років, докорінно змінили світ і його сприйняття. Тож перескочити наслідки зрушень, спричинених цими і багатьма іншими (глобалізація, регіональна інтеграція, науково-технічна революція, світові війни тощо) процесами й подіями, та опинитись в «солодкій» ретроградній Утопії на кшталт билинної Русі або ж казкового «царства-государства» не зможуть і нинішні ватажки Кремля. Ці велети історичної думки та батьки нової московської аристократії, насправді, лише більшовицько-чекістські нащадки, що приписали собі аристократичний статус та поміняли «світле майбутнє» на «світле минуле». Перефразовуючи одного великого державного й політичного діяча, зазначимо: іще ніколи така мізерність не приписувала собі таку велич. Творення націй і національних держав радикально змінило структуру міжнародних відносин та уявлення про їхню історію, історію світу, історію окремих народів. Повернення в донаціональну історичну добу просто неможливе, хоча й затримка в національному розвиткові можлива цілком. Суспільство, яке робить вибір на користь відбудови імперської спільноти замість розбудови спільноти національної, саме таку «затримку в розвиткові» й демонструє.
Подібна глибоко-печерна історична відсталість притаманна Російській Федерації та її очільникам, які відмовились од творення нації на користь реанімації імперії. Можливо, росіяни затримались на донаціональній стадії розвитку через їхню неспроможність піднестися на вищу національну стадію. Можливо, вони неспроможні створити модерну націю, через те, що постійно скочуються на імперські манівці. Можливо, Російська Федерація є осередком творення декількох різних національних спільнот і національних держав, які в майбутньому замінять це доволі штучне, чванливе та патологічно агресивне пострадянське утворення.
Врешті-решт, чим є «триєдиний народ» кремлівських етнографів-історіографів — це якась нація, якесь наднаціональне утворення, якийсь етнічний конгломерат чи винятково продукт ідеології та міфології? Очевидно, що романовською «триєдністю» апетити Кремля не обмежаться. Тож слід очікувати на появу доктрини «n-єдності» та наступних «росів». Наприклад, можуть з’явитися «середньороси», до яких кремлівські пропагандисти зараховуватимуть різних слов’ян (болгар, поляків, сербів тощо); або ж «напівроси», до яких зараховуватимуть історично й територіально близьких неслов’ян (приготуватися — литовцям). Дивно, що шведи й норвежці ще не проголошені «єдиним народом» із росіянами, адже саме їх предки Київську Русь і заснували. Нарешті, а що робити із нещодавно й так-сяк виліпленими «новоросами» — куди їх приткнути?
Деструктивна держава
Міжнародний статус Російської Федерації більш-менш великодержавний, хоча й до омріяних та привласнених нею образів російської імперії, а тим більш Радянського Союзу, їй справді далеко. Вона усе та ж РРФСР лише перефарбована у власовсько-романовський триколор, а її кордони й територіальна цілісність також можуть бути оскаржені будь-яким реваншистом.
Тож визнання територіальної цілісності й непорушності кордонів цього єльцинського витвору політично залежить од визнання ним територіальної цілісності й непорушності кордонів решти колишніх республік СРСР. Існують різні великі держави — одні прагнуть рівноваги й стримування конкурентів та супротивників, натомість, інші прагнуть глобальної трансформації усієї системи міжнародних відносин на ґрунті власних ціннісних засад. Російська Федерація явила світу третій великодержавний тип. Йдеться про деструктивну велику державу, яка підтримує свій великодержавний статус, поширюючи безлад і підриваючи стабільність; про саботажника й диверсанта, котрий збільшує власну силу ослаблюючи інших. Така безмежна, тобто без сталих кордонів, держава як Російська Федерація існує в історії десь років зо тридцять, а її засновником був не легендарний Володимир Великий, а цілком реальний «Борис високий» — високий на зріст колишній високопосадовець комуністичної партії, який полюбляв спорт, танці, алкоголь. Тож саме Єльцину, а не давньоруському правителю із «сивої давнини», належить звести монумент як справжньому батьку-засновнику РФ.
Найбільший і найпихатіший уламок Радянського Союзу — Російська Федерація — нестримно жадає мірятися силою із провідними державами світу та їхніми об’єднаннями; визначати форму й структуру міжнародних відносин; диктувати історичну долю принаймні найближчим державам і народам; приміряти на себе (завеликі як для неї) шати великих держав минулого. Нещодавня РРФСР переживає глибоку кризу ідентичності, яку й намагається вирішити агресивною зовнішньою політикою та вигадуванням тисячолітніх витоків й великих попередників. Усього лиш колишня республіка покійного Радянського Союзу безсоромно домальовує собі тисячолітню історію, аби подолати згадану кризу ідентичності.
Нахабно призначаючи собі великих попередників, кремлівські мрійники-міфотворці, зокрема, прагнуть відвернути увагу від такої важливої, хоча й задавненої, проблеми як «поділ радянського спадку». Сьогодні вже очевидно, що РРФСР отримала від СРСР, по-перше, несправедливо забагато, підло обдуривши й обібравши «сестри-республіки»; по-друге, скористалась цим незаконно привласненим майном в агресивних цілях — проти миролюбного й цивілізованого світу, проти сусідніх держав, проти своїх корінних народів, експлуатація яких за принципом «природні копалини в обмін на горілку й асиміляцію» триває іще з більшою інтенсивністю. Російській Федерації належить повернути вкрадене, а не годувати пограбовані держави й народи пострадянського простору примітивними псевдоісторичними байками, аби приховати загарбницькі наміри. Заперечуючи український народ й українську державність, РФ бореться із об’єктивністю, адже Україна і як ідея, і як геополітична сутність залишається незмінною, відроджуючись навіть після найжахливіших геноцидів та воєн. І якби об’єктивних підстав для її існування не було, то вона не пережила б стільки нищень і руйнувань — вона просто б не виникла.
Щодо територіального питання
Попри увесь глобалізаційний і технологічний поступ сучасного світу саме територіальне питання, дивним і протиприродним чином, перетворюється на ключове в пострадянських міжнародних відносинах, уподібнюючи їх до європейських міжнародних відносин передодня світових воєн. Єдиною і головною причиною такої злоякісної й зловісної архаїзації є Російська Федерація — очільники Кремля та населення, що їх підтримує.
Вона ставить під сумнів непорушність кордонів і порушує територіальну цілісність решти пострадянських країн, не усвідомлюючи, що таким чином підриває й знецінює непорушність і цілісність власної території, відкриваючись для різноманітних територіальних претензій, легітимність яких не більша й не менша, ніж легітимність її власних територіальних претензій до інших держав. З другого боку, решті народів колишнього Радянського Союзу слід усвідомити, що кремлівське прагнення усіх «об’єднати й возз’єднати» має на меті втягнути ці народи до чергового авантюрного протистояння із потужнішими державами, насамперед євроатлантичного світу. Чергова кремлівська авантюра завершиться черговою поразкою — мільйонними втратами, мільярдними збитками, розпадом і зневірою. Кожен, хто бажає взяти участь в такій бійні, причому йдеться не лише про другу «холодну», а й цілком «гарячу» третю світову війну, становить загрозу і для світу, і для себе. Паліїв нових глобальних конфліктів — усіх цих кремлівських диверсантів та ядерних шантажистів — належить зупинити на самих початках їхній руйнівної кар’єри. Йдеться про спільну справу держав цивілізованого світу, євроатлантичної спільноти, пострадянського простору, а також корінних народів Російської Федерації. Повноцінно свою територіальну цілісність українська держава зможе відновити лише разом із відновленням територіальної цілісності Грузії й Молдови, а цілковито гарантувати зазначену цілісність зможе лише опісля «перестройки» РФ, яка передбачає звільнення її корінних народів.
Територіальні обриси нинішньої України є такими, якими вони склалися на сьогодні. Безперечно, ці обриси могли бути іншими (й не обов’язково меншими), однак, можливості, що не здійснилися в історії, не можуть бути підставою для територіальних претензій. Україна має всі права на свої території з огляду на цілу низку причин.
По-перше, непорушність кордонів й територіальна цілісність — це не лише якийсь давній Вестфальський принцип, а й принцип сучасних міжнародних відносин, сформульований на підставі досвіду двох світових воєн і покликаний запобігти новим регіональним та глобальним збройним конфліктам.
По-друге, український національно-визвольний рух ще напередодні більшовицького тоталітарного експерименту визначив територіальні обриси української держави, проголосивши єдність українських земель на початку минулого століття.
По-третє, український народ заплатив мільйонами й мільйонами життів за право мати державність у нинішніх територіальних межах, адже його участь в останній світовій війні була однією з вирішальних, а сам він безпрецедентно постраждав від комуністичних репресій та голодоморів.
По-четверте, лідери Радянського Союзу найменше переймалися територіальним примноженням України, здійснюючи експансію з метою світового поширення комунізму. До того ж, об’єднання українських земель в складі УРСР давало можливість запобігти виникненню осередків українського національно-визвольного руху за межами СРСР.
По-п’яте, територіальні права всіх колишніх радянських республік рівні й жодна із них якогось виняткового права оскаржувати й порушувати територіальну цілісність інших та захоплювати їхні землі не має і жодним чином мати не може. Намагання Російської Федерації змінювати пострадянські кордони — це всього лиш спалах агресії, імперської мегаломанії та хворобливих амбіцій. Вона така ж колишня республіка СРСР — не більше й не менше.
По-шосте, приєднання до України її етнічних територій, відверто кажучи, виглядало більш природно, ніж приєднання японських Курил, фінської Карелії, німецького Кенігсбергу до тієї ж РФ.
По-сьоме, навіть відмова української держави від частини своїх територій агресора не вгамує, позаяк він прагне її знищити. Подібна відмова стане не лише проявом малодушності й безчестя, а й заохотить нападника до подальших загарбань, які навряд чи обмежаться «триєдиним» народом та межами колишнього Радянського Союзу.
«Закон імперського утиснення»
В історії континентальної Євразії простежується такий собі «закон імперського утиснення». Російська імперія була дещо більша від Радянського Союзу, а цей останній суттєво більший від РРФСР (себто Російської Федерації). Кожен із нинішньої раті Кремля, хто докоряє Україні тими або іншими територіями й полюбляє уявляти та демонструвати її без цих, «несправедливо отриманих», земель має частіше розглядати карту великого князівства Московського. Цілком можливо, що незабаром «гібридні війни» Московія вестиме проти Новгородської, Уральської, Далекосхідної республік чи, скажімо, Татарстану, Башкортостану, Кавказького імамату. Нинішнє покоління кремлівських господарів виявилося украй далеким від шляхетності київсько-руського «іду на Ви», зайве підтверджуючи нездоланність культурно-історичної відмінності мі ж Московською лже-Руссю та Руссю Київською — правдивою й споконвічною.
Російська Федерація залишається далекою історичним зразкам російській імперії та Радянського Союзу, з якими вона себе нині беззастережно й бездумно ототожнює. Ця колишня союзна республіка є всього лиш однією з багатьох пострадянських держав, відрізняючись од них, передусім, гострою формою імперської мегаломанії. Територіальна цілісність і непорушність кордонів цієї нещодавньої РРФСР залежить від визнання нею територіальної цілісності й непорушності кордонів інших пострадянських країн. Своєю загарбницькою зовнішньою політикою цей уламок СРСР позбавив себе права на цілісність і непорушність. Нині дедалі більш вочевиднюється історичний та стратегічний імператив для пострадянських й центрально-східноєвропейських держав — примусити Російську Федерацію до миру й «перестройки». Йдеться про зовнішньополітичну місію глобального значення, яку ніхто за ці держави не виконає, хоча й допомогти зобов’язані всі демократичні та миролюбні країни, насамперед євроатлантичного світу.
Пострадянському кремлівському імперіалізму вочевидь бракує величі. Стає все більш очевидним, що відомий персонаж історичної й політичної міфології — «російський ведмідь» — не так сильний, як несамовитий. Хоча доволі часто ця міфологічна істота несамовитість імітує, будучи всього лиш ведмедиком-психопатом із надмірно роздмуханим его, що залякує все боягузливе, залежне, нікчемне й немічне довкола себе. Російська Федерація, як і попередні Московії, сильна слабкістю своїх сусідів, однак, саме їм, разом із неросійськими корінними народами й етносами РФ, належить примусити до миру та «перестройки» цю ошаленілу пострадянську державу. Вона жадає історичної регресії — жадає повернення до історичного лона, зокрема Київської Русі, якого вже давно немає. Тож за всіма цими войовничо-героїчними й аристократично-імперськими позами нинішніх очільників Кремля простежується дещо інша поза — поза ембріона.
Сьогодні цілком привабливо виглядає концепція «фінляндизації» саме Російської Федерації, а не України. Йдеться про національне відродження й державне будівництво корінних народів РФ, які нещадно експлуатувалися, принижувалися, асимілювалися, нищилися впродовж століть. Зокрема, угро-фінські народи вже продемонстрували решті світу, принаймні, три успішні зразки національного й державного творення. Вони, попри війни і навали, розбудували комфортні й привабливі суспільства і держави, які не залякують нікого та не претендують на велич, однак, украй зручні та затишні для своїх громадян. Тож «фінляндизація» Російської Федерації — формування на теренах цього уламку Радянського Союзу декількох нових демократичних і процвітаючих «Фінляндій» замість однієї чванливої російської імперії — піде на користь і корінним народам континентальної Євразії, і пострадянським новим незалежним державам, і решті цивілізованого світу.
Про відповідальність та моральність
Цинічною і обурливою є ситуація, коли, вчинивши безмір зла, кривдник зачинає просторікувати із жертвою про співчуття до себе (до тяжкої долі садиста), домагаючись від неї розуміння і примирення. Подібна морально-політична ситуація є наслідком безкарності та морального виродження. Можливо, українці ще почують цілком стандартні виправдання з боку РФ, що звучали в світовій історії не один раз, — усі ці «ми не знали», «нас увели в оману», «винне тільки керівництво». Однак, саме пересічні мешканці цієї щойно виниклої пострадянської країни живили її загарбницьку зовнішню політику своїми податками і своєю ненавистю.
Війни провадять не правителі, а народи — з останніх формуються загарбницькі армії, окупаційні адміністрації та їхні репресивні органи, ними ж чиниться більша частина військових злочинів. Тому відповідальність повинна бути загальною і не зводитись до покарання декількох одіозних лідерів. Переважна більшість населення Російської Федерації уражена тими ж політико-психічними хворобами, що й її ватажки — це імперська мегаломанія, колективний садизм, манія геополітичного переслідування, цивілізаційний аутизм, історична некрофілія, злоякісний нарцисизм та багато інших ще не ідентифікованих болячок, які так рясно та яскраво представлені на російському телебаченні. Вони усі потребують невідкладного й серйозного лікування, суть якого у якнайшвидшій «перебудові» своєї цілковито пострадянської країни, яка зухвало й безпідставно призначила себе наступницею відмерлих держав далекого минулого.
Російська Федерація демонструє решті світу вражаючий примітивізм думки й безрозсудність вчинку. Нині, наприклад, важко уявити щоб притомний німецький політик оголосив падіння Третього Рейху «найбільшою катастрофою» минулого століття. Хоча, зовсім не важко уявити його на службі в якійсь російській нафто-газовій корпорації. Розуміння історії не повинно стати жертвою пропагандистського спрощення, а завжди складний і суперечливий міжнародний діалог не має перетворитися на базарну сварку з непритомним етнічним родичем, який поїхав до інших країв шукати кращої долі вісімсот років тому. Безпечно й розумно посприяти одужанню цього родича і вже тоді спробувати розмовляти із ним, аби віднайти хоч якісь залишки моральності й раціональності.
Політично хворий Кремль і справді є вбивцею — вбивцею гуманності, розуму, здорового глузду. На щастя, Україна зберігає ці базові якості в своїй політиці й своїй культурі, постаючи «рубіжною землею» одразу за якою розпочинається московське «царство мороку». Тому й українське розуміння історії якісно відрізняється від кремлівського гупання стереотипами та виліплювання з них недолугих конструктів. Московські історіографи-міфологи нав’язують подіям далекого минулого логіку «зворотної доцільності». Тож і виходить, що Київська Русь існувала винятково для того, аби виникла Московія, російська імперія та нинішня Російська Федерація. Натомість, справжнє історичне пізнання витончене, комплексне, плюралістичне. Кожна епоха пізнавально невичерпна, що вимагає заглиблення й занурення в минулі часи, а не ґвалтування фактів, підтасування ідей, ліплення концепцій, розмахування пропагандистською довбнею.
Передумови упорядкування пострадянського простору
У війнах концепцій, доктрин, світоглядів, зазвичай, перемагає зброя. Тож посеред найзапеклішої ідеологічної баталії слід бути готовим до справжньої битви і усвідомити, що ймовірність повномасштабного російсько-українського збройного конфлікту дуже висока. Російська Федерація вже звикла вбивати та грабувати сусідні народи і чинить це без жодного докору та не без задоволення.
Проте, неймовірно «висока честь» належати до «триєдиного народу» випала саме українцям, що робить їхні вбивства й грабунки сучасними московитами особливо збоченими. Оборонна війна проти Російської Федерації буде вкрай жорстокою й кривавою, адже для них — це війна на винищення українських патріотів та знищення української держави. І саме тому, не знижуючи ступеня військової готовності, такої війни належить максимально уникати, мобілізуючи дипломатичні й пропагандистські засоби самооборони.
Водночас, слід усвідомити, що політичні цілі, яких має досягти Україна, не є вузьконаціональними. І це треба чітко артикулювати. Досягнення таких цілей можливе лише в разі, якщо спільні зусилля широкої коаліції миролюбних країн світу будуть спрямовані на примус Російської Федерації до миру й «перестройки» пострадянських міжнародних відносин.
П’ятьма ключовими умовами для перебудови таких відносин є: дотримання принципу демократизму; встановлення стійкого регіонального балансу сил; формування ефективних і стабільних національних держав; забезпечення присутності в регіоні держав євроатлантичної спільноти на засадах багатосторонності відносин; наслідування ціннісного, інтеграційного, нормативно-інституційного плюралізму.
Неухильне виконання цих умов є запорукою дієвості «щеплення» від кремлівського імперіалізму для України, яка все більше усвідомлює себе цивілізаційним суб’єктом і стає ним. Більше того, це є каталізатором формування «колективного безпекового імунітету» у геополітичній сфері не лише у сусідів України, а й далеко за межами колишнього Радянського Союзу.
