Імітація дороги в НАТО

Тарас Чорновіл

Давайте згадаємо про НАТО.

Зараз у зеленій “камандє маладой, которая дєлаєт что-то полєзноє…” (це на класика – Черновецького потягнуло, який він усе ж інтелектуал був порівняно з цим зеленим непорозумінням…), отже, в слуг і в ОПі згадали про стару ідею надання Україні статусу Основного союзника США поза НАТО. Рівень висловлювань з цього приводу шокує непрофесіоналізмом, як і рівень усього, за що вони беруться, чи що говорять. Точніше, слід сказати про фатальних рівень тих, хто пише слугам Зеленського методички з тезами виступів. А коли навіть на самому верху йдуть висловлювання на рівні “Джо, а пачєму ми єщьо нє в НАТА?”, то це явна ознака несерйозності підходу, лише пропагандистський трюк, зорієнтований на внутрішній ринок локшини на вухах, а не на результат. Вони навіть не знають, що Україна пройшла вже першу формальну частину процесу й має статус офіційного кандидата на отримання формального статусу…

То що означає такий статус. Він формально був започаткований у 1987 й затверджений у 1989 році для узаконення тих відносин, які не лише склалися фактично, але й документувалися подібним чином стосовно держави Ізраїль, починаючи з 1987 року. Фактично, подібний статус діяв до його формалізації і стосовно Південної Кореї. Основний правовий наслідок полягає в тому, що такі союзники звільняються від обмежень за «Актом про експортний контроль за озброєннями». Деякі фактичні елементи цього статусу без його оголошення були реалізовані стосовно України (коли нас у законодавчому акті назвали союзником США, але без додатку “основний”), але цього було занадто мало для повноцінної підтримки. Основне в формальному статусі – це політична підтримка з боку США своїх союзників, яка практично унеможливлює пряму воєнну агресію проти них з боку третіх держав. Статус вводиться в дію складним законодавчим процесом. Це може бути проголошення президентом США через 30 днів після рішення Конгресу США. Але є й форми надання статусу через спеціальні більш розширені законодавчі ініціативи, але оголошення президентом Америки все одно завершує цей процес.

Головні формальні переваги від отримання статусу:

– участь у спільних проектах військових досліджень та розробок;
– участь у певних антитерористичних ініціативах;
– закупівля протитанкових патронів із збідненим ураном;
– володіння військовими резервними запасами обладнання, що належить Міністерству оборони поза межами американських військових баз (ті ж системи Петріот, про які провокаційно просторікував Єрмак частково проходять і по цьому пункту, зараз їх надати Україні прямо забороняє американський закон);
– дозвіл на використання американського фінансування для придбання або оренди певного оборонного обладнання й
взаємне навчання;
– прискорена експортна обробка космічної техніки (сюди входить і доступ до високоточної космічної розвідки в режимі реального часу);
– дозвіл корпораціям країни робити заявки на певні контракти Міністерства оборони на ремонт та обслуговування військової техніки за межами США.

Але на практиці (зокрема на прикладі Ізраїлю та Республіки Корея) бачимо значно ширше застосування даного статусу. Частина країн із переліку ОСП сьогодні викликає здивування, але треба розуміти, що вони досі підтримують інтереси США в певних регіонах, кампаніях, конфліктах. Бо статус – це не лише те, що США надають вам, але й те, що ви зобов’язуєтеся робити на всіх рівнях для Штатів. Послідовність дій і позицій національних урядів тут особливо важлива. Вже й говорити зайве про гарантії спадковості політичного курсу, з чим у нас в 2019 році відбувся фатальний розворот…

А тепер повертаємося до України.

21 липня 2014 року, дуже скоро після інавгурації та вичерпання можливостей переговорного процесу, президент Порошенко заявив, що є підстави звернутися до Конгресу США з проханням надання такого статусу Україні. Й невідкладно провів про це переговори та попросив про його надання. Але 19 вересня 2014 року президент Обама, який жив ілюзіями про умиротворення Путіна, відмовив Україні у цьому питанні.

Але Порошенко та наші дипломати не склали рук і розпочали акцію “човникової дипломатії”, яка заслуговує на те, щоб колись увійти в підручники. Задіяні були десятки американських політиків на чолі з Джоном Маккейном. Як наслідок, 11грудня 2014 року Сенат США підтримав законопроект S.2828 «Акт підтримки свободи в Україні» про надання Україні озброєнь і статусу (звичайного) союзника поза НАТО”. Це була лише половина перемоги, бо добавка “основний” кардинально змінює законодавчу суть статусу.

У 2017 році Верховна Рада України спрямувала до Конгресу США звернення про отримання Україною статусу Основного союзника поза НАТО. Паралельно велася дипломатична кампанія та формування політичного лобі в США. Такі складності викликані тим, що в Америці й при Обамі, й при Трампі дуже не хотіли через Україну остаточно поривати відносини із РФією. А надання такого статусу було б жорстким викликом Кремлю.

1 червня 2019 Палата представників Конгресу США, як вислід спільних дипломатичних зусиль, представила законопроект, який передбачає посилення підтримки суверенітету і територіальної цілісності України, розширення оборонної допомоги та надання Україні статусу Основного військово-політичного союзника США. А тепер згадаємо, що почалося саме в ті дні в Україні… Прихід Зеленського, призначення на важливі посади прямих ворогів США в особі їх довірених представників, передача СЗР та СБУ в руки потенційних російських агентів чи осіб з конфліктом інтересів у РФ, визнання фактично головним радником із міжнародних та безпекових питань явного рашистського агента (про що пізніше зливала інформацію від ЦРУ британська розвідка). Ще гірше поводився сам нововибраний: “подивитися в очі Путніу, переглянути все, що робила попередня влада” – це ж було зовсім недавно, не могли забути… А ще узурпація владних повноважень, проведення в Раду ряду осіб із числа російської агентури та олігархічного охвістя, руйнування реформ, ярий волюнтаризм, зростання корупції й впливів олігархів, авантюра з втручанням в американські вибори… І, як вишенька на тортик, брутальний демарш проти Ювілейного Саміту НАТО в кінці 2019 року.

Документ про надання Україні Статусу основного партнера США поза НАТО в таких умовах навіть розглядатися не міг. Це ще щастя, що нас не оголосили ворожою країною, яка обрала шлях відходу від демократії та реформ і не запровадили санкції. Якби не війна на сході та агресивна політика Путіна, таки запровадили б… Звісно, що навіть згадок про надання статусу Україні Зеленський і його слуги в цей час не озвучували – 2 роки цілковитої відмови від такого стратегічного курсу. Подібні дії здійснювала прозахідна опозиція, згадайте численні заяви й вимоги Порошенка, вимоги фракції ЄС. Зокрема, у квітні 2021 року Олексій Гончаренко ініціював збір підписів за скликання позачергового пленарного засідання Верховної Ради для ухвалення звернення до Конгресу США щодо надання Україні статусу основного союзника поза НАТО. Слуги Зеленського аж зеленіють від злості…

А зараз, коли Путін показав цьому маленькому покручу “козью морду” воно раптом згадало про статус. Та й то лише, щоб розповісти всім в Україні, що нам усі щось винні, томи ми й топчемося на місці, якщо не сповзаємо в бік Москви…

Коли дійсно хочуть отримати реальну американську підтримку, треба зробити лише дві речі:

1. Формально й просто – проголосувати звернення, ініційоване Гончаренком, оскільки без нього наше кандидування не може відновитися. Ще на рівні президента й уряду слід відновити активну роботу з американськими партнерами в цьому напрямі.
2. Неформально й для Зеленського практично нереально – виконати вимоги західного цивілізованого світу: повернутися на курс демократичних реформ; звільнити російських агентів у своєму оточенні та в усіх інститутах влади; припинити цей фатальний вплив олігархів на країну, який зростає з кожним днем; арештувати прямого ворога США Коломойського й засудити тут або позбавити громадянства й видати Америці; припинити політичні переслідування й відновити демократію в країні; зупинити грубі порушення корпоративного (згадайте історію з Нафтогазом) та антикорупційного права; перестати красти мільярдами, врешті-решт…

От і вся історія. Але в серіалах не буває реального життя та реальних дій. Там лише імітація. Отак і живемо в королівстві кривих дзеркал, симулякрів та сповзання під контроль злочинного Путіленду…

Усі відео