Що хорошого в усьому поганому?
Знаєте, що хорошого в усьому поганому?
Ми.
Ми – це ті, хто, не замислюючись, знову піде воювати, якщо росія вирішиться на “велику атаку”. Це по-друге. По-перше, ті, хто вже там. На сході, на кордонах, на полігонах і навіть в ППД. Тому що у нас вже є Збройні Сили, в яких теж в абсолютній більшості – ми. І опустити їх до рівня 13 року не вийде ніяк і ні в кого. Принаймні швидко і непомітно. За всіх спроб.
А ще одні “ми” продовжать або знову стануть “підносити патрони” за законами “одного окопу”. І щиро дивуватися питанню “Навіщо ти це робиш?”
Ми – це ті, хто крім паніки (заперечення) і розмов про “нову чуму” задає собі питання – “що робити?”. Знаходить відповідь і починає діяти. Це ми премо хворим допомогу і кисень, працюємо волонтерами в лікарнях, допомагаємо потребуючим в пастці карантину. Просто допомагаємо тим, хто поруч, – кому можемо і до кого дотягнемося. І даємо зрозуміти злодійкуватій, але балакучій влади, що ми все бачимо і все розуміємо. І намагаємося змушувати її хоч якось вилізати з колапсу, в який вона нас загнала.
І якби не ми, все було б ще гірше.
Ми – це ті, хто реагує на будь-які деструктивні дії, що ведуть до руйнування країни. З боку влади. З боку “руського мира”. З боку “господарів життя”, які з майстерністю комбінаторів використовують гроші, вплив, владу і частину суспільства (з недостатнім ступенем критичності та аналізу, скажімо так) для того, щоб вичавити соки країни в свій стакан. А що буде із залишком – їх не хвилює зовсім.
І якби не ми, від країни вже залишилася б вичавлена макуха. Можливо, під іншим прапором.
Ми – це ті, хто протистоїть спробам перетворити країну в керовану машину свавілля. Коли вам говорять “Ну, і ходите ви під суди. Ну і чого ви досягли? Ріф сидить, Стерненко сидить, багато тих, до кого ви ходите, сидять. Решта під арештом – як Кузьменко”.
Тільки ось, не сидять (в правильному значенні цього слова). Суди, як довга жуйка, тому що все зліплено на слюнях. Але якби не наша реакція, давно б був вирок і в’язниця. При будь-яких матеріалах справи. Хоч з телефонним довідником підшитим у папку. Тому що “все вирішено”.
А так не виходить. При “повністю своїх” слідстві, прокуратурі та судах не виходить.
Якби не ми, це вже стало б системою. Машиною. Для багатьох.
Ми – це ті, хто зберігає в собі розуміння того, якою має бути “моя Україна”. Це розуміння сильно різниться. Але головні орієнтири збігаються. Тому що “моя Україна” – це щось більше, ніж повна миска в зоні комфорту “особисто для мене”.
Ми – та частина країни, що завжди “бажає дивного”. Якій не байдуже. Нам кажуть “Ви хворі! Займайтеся собою. Не лізьте у все це. І не смикайте інших.”
Ні. Ми здорові. Або принаймні видужуємо. І підштовхуємо до одужання інших. Тому що це питання спільного виживання.
Якби не ми, країна перетворилася б в аморфну, керовану масу. Перший крок на шляху до суспільства-раба. Яке у нас вже було.
Головне, не дати переконати себе в тому, що все безглуздо. Коли нам кажуть, що все марно, що “більшості байдуже”, що “все вирішують десь там (і тільки гроші)”, нас хочуть прибрати як перешкоду. Перешкоду звичці жити в болоті. Перешкоду тому, щоб використовувати вас. Перешкода безкарному перекроюванню “вашого” на “своє”.
І перешкода тому, щоб перетворити нас в гірший варіант себе. В байдужих, покірних, керованих істот. Не позбавлених отрути і користі. Але позбавлених здатності діяти.
Хотілося б все швидко виправити. Але в болото потрапляють миттєво. А вилізти з нього завжди важко. І не швидко. А будь-які спроби “різко вистрибнути” ведуть до швидкого і остаточного занурення.
Тому з наших бажань, переконань і справ (навіть найменших) складається та сила, котра спочатку не дає потонути. А потім витягує наверх.
Не слухайте тих, хто киває на ілюзорну “більшість”. Завжди і всюди все залежало від дій активної меншини. І її завзятості. У нас вже був шанс переконатися в цьому.
А всі “смутні часи” історія дає саме для того, щоб дати побачити і виправити помилки. І протестувати нас с приводу того, що ми готові утримати те, чого домоглися одного разу.
Україна – це така земля, яка має добру але неспокійну енергію. Рано чи пізно, але ти розумієш, що для спокою мало побудувати “хату скраю”. Треба побудувати все. Для всіх. Поки ще не вдавалося. Але шанс нам дано.
Хтось зрозуміє це, плюне на таку перспективу та поїде в “побудований світ”. А хтось скаже “це моє” і, засукавши рукава, почне будувати. Камінь за каменем. Не звертаючи уваги на побиті руки, кров від подряпин, ниття і глузування за спиною.
Тому що це як пісня. Яку просто хочеться співати. Ця така форма щастя, не доступна (поки) іншим.
Дивна перспектива для тих, хто “хоче дивного”.
Але ось такі вже вони ці “ми”.
Але для того, щоб це було дійсним “ми”, настають часи гуртуватися. Щільніше ніж зараз.
