Що сталося два роки тому?
Два роки тому, 31 березня 2019 року відбувся перший тур президентських виборів. Тоді стало очевидно, що реальним претендентом на перемогу стає Володимир Зеленський. Новина ця шокувала не тільки прибічників Петра Порошенка. Справжній шок і катастрофу того дня відчували у штабах Юлії Тимошенко і Анатолія Гриценка, результат колишнього шоумена назавжди поховав їхні реальні шанси на президентство. Більше їм не світить. У ступорі перебували націоналісти – їхній топовий кандидат набрав менше 2% голосів. Але було й ще дещо.
Аналізуючи свої власні враження та інформацію, яку я мав тоді, нині я переконаний – результат Зеленського був неприємною несподіванкою для головних винуватців результату екс-коміка. Для топових олігархів, які за всяку ціну мріяли зупинити політику деолігархізації, що її проводив Порошенко. Зеленського вони розглядали виключно як спаринг-партнера Юлії Тимошенко у другому турі. Виборець сплутав всі їхні плани. Щоправда, топові олігархи нервували недовго – швидко з’ясувалося, що «нові обличчя» у владі віщують захмарні перспективи. Свіжий рейтинг «Forbes» – підтверджує.
Що сталося? Сталося те, що після переляканої змобілізованості зразка 2014 року суспільство розслабилося і повернулося у свій звичайний стан домайданних настроїв. Суспільство згадало, що воно «втомилося від війни» і що «його обікрали». Справедливості задля – суспільству про це нагадувала кожна праска.
Петро Порошенко унікальний тим, що певно, проти жодного президента не розгортали настільки скаженої інформаційної війни. Порошенка з брудом мішали російські ЗМІ. Порошенка інформаційно гнобили промосковські боти. Порошенка на розрив критикували на телеканалах українських олігархів. Проти Порошенка працювали активи всіх топових українських партій – Тимошенко, Гриценка, ВО «Свобода», Бойка та Медведчука, тощо. Порошенко заважав чиновнику-корупціонеру – йому довелося декларувати майно. Порошенко заважав водночас провінційному менту-корупціонеру і фермеру, який ресторану того мента продавав картоплю – боротьба з корупцією била по їхніх гаманцях. Порошенко заважав імпортерам іноземної техніки та спорядження – його команда розбудовувала виробництво в Україні. Тощо й тощо.
Пропаганда падала на благодатний ґрунт. Одні громадяни самі були пов’язані з корупцією і бажали, аби боротьба з корупцією обмежувалася тільки урядовим кварталом. Другі громадяни досі живуть ідеями необільшовизму і щиро ненавидять успішного мільйонера. Треті громадяни – невиправні ідеалісти, вони щиро переконані, якщо влада не ідеальна – не треба ніякої. Всіх їх об’єднує одне – щире прагнення аби за них у їхній країні їхні проблеми для них вирішив хтось.
Всі ці люди всерйоз вважали, що Майдан мусив перетворити їхнє життя на рай. Порошенко, по суті, потрапив у ту саму пастку, що й Ющенко. Від нього чекали дива, але див не існує – і його зненавиділи. Держава, церква, розвиток української культури, можливості для ведення бізнесу – все це цікавило меншість країни. У волонтерському русі в тій чи іншій формі прийняли участь кожен четвертий громадянин. А ¾ страждали, бо «їх обкрадають».
Це – реальне обличчя пересічного українця. Віщую заперечення «а от за кордоном українці стають зразковими працівниками». Так, і саме тому на закордонному окрузі з відривом переміг Порошенко.
Чи сталося щось нове? Ні, українське суспільство таким було завжди. І все це я пишу не аби поремствувати, що «правителі отримали поганий народ». Всі ці властивості українців будуть бити по будь-якій владі. Майдан у 2013 році стався значною мірою тому, що «регіонали» так само «не зробили дива». Це саме крупно вдарить і по Зеленському – не сумнівайтеся. Уже б’є – рейтинги свідчать. Суспільство бажає дива, див – не буває, а створювати дива власноруч суспільство не хоче – воно бажає дива.
Проте. Два роки тому сталося ще дещо. За Порошенка проголосували 3 мільйони українців – проти 5,7 мільйонів за Зеленського. І боротьба триває.
