Новини на крові

Максим Абрамович
із Дубровиці Рівненської області
Сергій Барнич
із Калуша Івано-Франківської області
Сергій Гайченко
з села Михайлівка
Дніпропетровської області
Сергій Коваль
із Кам’янця-Подільського
Хмельницької області

Гліб Бабіч
Гліб Бабіч

Так, на фронті загострення. Так у нас втрати і чималі. Так четверо. Так, ці виродки діють нахабно. І ідіотські дії влади цьому сприяють.

У пості (і на Цензорі) Юрій Бутусов все написав правильно. Якби не одне “але”…

Якби він зробив це ввечері. Після зведення. Після офіційної інформації. Або хоча б з’ясував – вже можна, чи скінчилося там все? А не через дві години. Практично в процесі триваючих подій. Із зазначенням місця і часу. Встиг же ж першим, так? Показав свою значимість і поінформованість? Боявся не стати першим?

Він, правда, не знає, чому не можна давати інформацію про бій і загинувших в такому інтервалі? У військовому і в моральному плані.

Коли зараз це вже розносять всі ЗМІ, і у мене обривається телефон з проханням дати коментар.
І тисячі (без перебільшення) дружин і матерів зараз лізуть на стіну від невідомості.
І той самий підрозділ отримує додатковий геморой слідом за боєм (або разом з ним).
І дії, які могли зробити, можливо, тепер не зможуть зробити.

Юрій – не зелений журналіст. Юрій іменує себе військовим експертом.

А тепер я додам до цих звань ще одне. Яке мене просили передати військові прямо з того самого місця подій:

Ви – му*ак, Юра. Крапка.

Саме так було написано в видаленому Вами моєму коментарі. Але його видалення тепер не змінить вашої суті.
Панове журналісти, не будьте як Юрій Бутусов. Не будьте му*аками.

P.S. А зараз мені почали писати родичі з того підрозділу. Бо хочуть знати – хто? Чи не мій? І ще більше обривають телефони підрозділу. Не хочете їм повідповідати, Юра?


Alexey Petrov
Олексій Петров

Таким я его никогда не видел. Нет, не злой. Он в ярости, если не сказать больше. И я прекрасно понимаю, почему.
(Попробую объяснить так, чтобы дошло всем! Блогерам, журналистам и простому обывателю).

Журналистика – это погоня за горячим фактом. Главное – быть первым, кто тиснет эксклюзив. И уже после все будут ссылаться на тебя, тем самым поднимая твой рейтинг. А там, глядишь, и прибавка к зарплате звякнет.

Но мы на войне, а не на выставке картин времён Ренессанса. Украина ведёт войну, противостоит российской агрессии. И этот факт диктует свои условия в освещении информации. Есть негласное правило: сутки после гибели воина не освещать информационно его данные и подразделение, не публиковать его фото. Пока командир или сотрудники военкомата не сообщат матери, отцу, жене или брату трагическую новость. И в квартире или в доме замрёт мир. Даже часы остановятся. Потом, да. Потом можно. Даже нужно говорить о том, каким он парнем был. Громко кричать, чтобы встряхнуть гражданский планктон. Напомнить, что там идёт война. Там, на востоке, взводы, роты, батальоны и бригады держат небо для всей Украины. И порой смерть уводит парней с собой. Навсегда… Да! Это война.

Когда батальон ведёт бой, время идёт на секунды. И я сейчас не преувеличиваю. Каждое мгновение имеет свою, неземную цену. Каждый боец занят. Будь то комбат, начальник штаба или водила санитарной машины. Заняты все: связисты, разведчики, минометчики, медики, штабисты, РАВисты, служба тыла. Про бойцов на ВОПах и РОПах я даже не говорю. От скорости принятия решений комбатом или комбригом зависит жизнь всех в подразделении. От скорости и, главное, точности решений. Советоваться некогда. Порой даже думать некогда. Замешкался, отвлёкся, на три… пять минут позже дал минометной батарее команду на открытие ответного огня, и это может стоит жизни бойцам. А кто его может отвлечь? Да вот как раз звонок оперативного дежурного из бригады с требованием доклада. Потому что комбрига уже вые*али из сектора за несвоевременный доклад. А потом оперативный звонит снова и снова. Ведь уже трезвонят по всем телеканалам. Оперативный из ГШ оборвал телефон. Всё. Сейчас «свяжут руки» докладами и условиями. Время потеряли.

И звонят не только комбату…

Звонит жена или мама своему Сашке, который в эту самую секунду отправляет «кабачки» российским оккупантам. И он не может ответить. Просто не может. А телефон разрывается в кармане давно не стиранных армейских штанов. Опустил мину в жерло ствола… «ВЫСТРЕЕЕЕЕЛ»… БААААХХХХ… мина ушла. Следующая… А потом ещё одна и ещё… Новые координаты. Перенос огня по цели пять, плюс пятьдесят на север, ориентир два… дальность пять пятьсот… угломер сорок три десять… Руки работают уже как бы отдельно от бойца. Он не успевает думать. Включились инстинкты. Действия отточены до автоматизма… Главное, не тупить. Ни секунды. Там дерётся ВОП, и нужно смешать с землей тот е*анный АГС в посадке, который наваливает по нашим позициям. Кто быстрей? Наша мина его найдёт? Или осколки российского ВОГа умоются кровью бойца на опорнике? Бегом, бегом, бегом… Одна мина, вторая… пятая. Корректировка.. Шестая… Девятая…

А телефон разрывается. Двадцать семь пропущенных. Мамуля… Батя… Зая… Братэлло… Уже тридцать два пропущенных. Бабушка звонит.
«Некогда, мам, некогда», – шепчет Сашка и отравляет в ствол ещё одну мину.
«Некогда, Танюшка, некогда», – шепчет Михалыч, меняя короб на пулемёте.
«Зачекай рідна, трохи пізніш», – скрізь зуби шепоче Михайло і, дивлячись в бінокль, кричить в рацію:
– Красунчики… Клін. Ще по тим же координатам, три… ні, п’ять кабачків»…

Им СЕЙЧАС некогда. Они дерутся за Украину. Бой может идти час, а может и пол дня.

А в этот момент ещё больше седеет мать, сходит с ума жена. Ведь он уже час не берет трубку. Вчера же брал. И три дня назад. Сразу. Два, три гудка. А сейчас не берет. Почему? Ведь он сейчас там. Их батальон там. Возле тех Шумов, Песок, Широкино или же Пикуз, где третий час идёт бой. Где уже есть погибшие. Ведь только что в фейсбуке об этом прочитали. И уже по телевизору подтвердили…

Глеб всё знал уж точно раньше Бутусова. И раньше остальных журналистов. Знал и молчал. Только скрежетал зубами.
– Что там, братан?
– 3,14дорез… Четыре двести. Не буду дергать пацанов. Им сейчас не до меня… Потом…
И снова замолк. Уткнулся взглядом в одну точку, лишь желваки играли на скулах…

* * *

Девять… Бля*ь, ДЕВЯТЬ раз наша сторона в СЦКК пыталась остановить огонь через ОБСЕ.

Нет, это не я придумал. Это слова Арестовича. А станцевать вы там не пробовали? Ну или стихи рассказать переодевшись в женское платье?

Если бы украинская армия не была связана по рукам и ногам вашими е*учими договоренностями «Я посмотрел ему в глаза», то после первого «нет» наша артиллерия смешала бы с говном это «братское» говно. Так было всегда, когда решение об открытии ответного огня принимает командир батальона. На месте. Без кучи звонков наверх. Перемирие? Хрен с вами, пусть будет перемирие. Ждём. Мы первые не стреляем. Только вякнули оттуда, сразу же навалили из всех стволов, и потом звонит «спутник»:

– Это оперативный. Та сторона просит прекратить огонь. Режим тишины через десять минут.

Во что вы, суки ЗЕленые, превратили армию? В терпил? Солдаты и офицеры (если вы забыли) защищают СВОЮ РОДНУЮ ЗЕМЛЮ. Понимаете? СВОЮ УКРАИНУ!..

Давайте! Договоритесь ещё! Пойдите на уступки ради «мира да сотрудничества» и заберите у батальонов всё, что крупней 5,45. Кремль вас похвалит…


Віталій Гайдукевич
Віталій Гайдукевич

В США є правило: оприлюднювати інформацію з поля бою не можна протягом КІЛЬКОХ ДНІВ після бою. Під час війни в Іраку мораторій на поширення безпосередньої інформації щодо наслідків бою був дві або навіть ТРИ ДОБИ. Питанням повідомлення втрат займається окремий відділ аналізу втрат Defense Casualty Analysis System.

Чому? Тому, що озвучення інформації про наслідки\результати бою (особливо того, який ще не закінчився):

1. це є вплив на бій – ворог знає про результат його дій.
2. це деморалізація родин військових, які раптом отримують інформацію, що їх рідні могли загинути.
3. це можливість відповідним службам військових вчинити ряд процедур як слідчих, так і психологічних для подачі інформації так, щоб це не додавало наслідків до того, що вже є. Причому як рідним, так і суспільству, так і інтересам держави.

Під час Другої Світової листи рідним загиблих американських вояків про те, що їх син чи чоловік були вбиті, писали ледь не від імені глави держави. Але не зі шпальт газет і радіо.

В Ізраїлі є практично непорушне правило, що про загибель вояка НЕ ПОВІДОМЛЯЮТЬ, допоки про факт загибелі не повідомили родину. Тобто рідні дізнаються першими. Для публічного інформування використовуються фрази “тяжкі бої” або “жорстокі бої”. Коли в медіа звучить така фраза, суспільство розуміє, що в якійсь бойовій ситуації є втрати, не виключено, що незворотні.

І навіть якщо офіційні процедури недосконалі, то треба не мати клепку в голові не триматися цих елементарних правил. Словом, у кого словесне нетримання заради хайпу – мудаки ви, хлопчики і дівчатка.

Загиблим – R.I.P.
Що відбувається в родинах усієї бригади, тут навіть боюся уявити.

Поділитися:
Share
Усі відео