Жалістю до себе в історію не ввійдеш, а вляпаєшся

Жалість до себе повинна якщо і бути, то скороминущою. Як викид емоцій, поплакав – і досить. Піднімайся і йди далі, тому що так, банальне “хто, якщо не ти?”

Жалість до себе варто було б якщо і відчувати, то нишком. Коли ніхто не бачить. Тому що напоказ – це жалюгідно. Жалюгідний. Жалюгідна. І від того, що тебе будуть жаліти, ти не станеш в очах кого-небудь тією людиною, яка в чомусь сильна або цікава.

Жалістю часто маскують власну нездатність вирішити проблеми, що накопичилися. Тієї жалістю, яка напоказ.

У підсумку я, як звичайна людина в нашій країні, бачу жалість у висловах та діях тої людини, від якої, якщо на те пішло, залежать якщо і не наші долі (не дочекаються), то наша безпека і наш добробут.

Виступ в Раді: “Чи знав я, йдучи в президенти, що буде так важко, – ні, не знав…” – це жалість до себе і неусвідомлений заклик зрозуміти й пожаліти до оточуючих.
Захворів Ковідом – краще б не загострювати на цьому увагу, тому що виглядає жалюгідно. Це як в школі ми, діти, часто прикривалися довідкою від лікаря, що правило не вивчили. Але ми давно не в школі!

Я не суддя жодному політику, безумовно. Але яка ж слабка у нас зараз політика, якщо я цю слабкість, цю жалість до себе, як скиглення, відчуваю від кожного виступу, кожного ролика, записаного з Феофанії або з Ради…

А ще зрозуміло, що одними тренінгами сильним не станеш. Знаєте ж ці фрази, які радять повторювати собі щодня, типу: “я самая обаятельная и привлекательная”.
Або ось з життя, одного разу перед Новим 2019 роком на 1+ 1, гугнявим голосом: “Мені говорили, що я не зможу. Мені говорили, що я клоун. Мені говорили, що у мене нічого не вийде. Але я йду в президенти.”
Прийшов. Але крім переконання себе треба й щось робити, і не щось, а знати, що, коли і як робити.

Приказка “не боги горщики обпалюють” випадково не з Радянського союзу родом?
Погоджуся, що не боги. Але люди, які за допомогою наполегливої ​​праці стали професіоналами. Ось вони ті горщики обпалюють. І тільки тоді їх горщики чогось варті.
А жалістю до себе, яка стирчіть звідусіль, починаючи з виразу обличчя, війну не виграєш. Та й в історію не ввійдеш, а вляпаєшся.

І ще. Мені здається, жалюгідна людина чужу жалюгідність не помітить. Неосвічена людина не помітить чужу неосвіченість. Людина з поганим смаком не скривиться від поганого смаку іншого. Тому що не знає, що й з чим порівнювати. Це досить самовпевнена заява, але нас таких в Україні пара мільйонів набереться. Якщо не 25%, а менше – все одно чимало.
А для когось і Зе – “найвеличніший”.