Зрада почнеться, коли запрацюють історики
Чим більше читаю коменти-реакції на ту чи іншу подію, тим більше розумію, те що відбувається зараз – це ще не зрада. Істинні розгони зради почнуться після війни. Коли замовкнуть гармати. Коли певний блок документів стане доступним масам. Коли весь той блок фото і відео матеріалів, що зараз перебуває в мережі, раптом стане знову потрібним.
Коротше – коли війну почнуть досліджувати професійні історики і дослідники-аматори. Отут – як посиплеться!..
Я бачив, яку істеричну реакцію викликало у бійців одного вельми розпареного добробату дослідження Сержа Марко про Дебальцевський котел. Бачу нині, які нерви викликають доводи захисників невинності генерала Назарова в загибелі ІЛ-76 над Луганським аеропортом. Доходять до того, що відверто брешуть про загальновідомі ТТХ зброї та авіаційної техніки…
А чьо? Мікросхеми все стерплять…
А ще я знаю одного відомого волонтера, який забезпечував у відомому добробаті 1-1,5 взводи, причому адресно – конкретних бійців, яких знала. А пости на соцмережах про це писала так, що я (і напевно не тільки я) з них розумів, що ідеться про забезпечення всього батальйону. Результатом було те, що з восьми груп бійців першого складу того бату, з якими я перетнувся у різний час, про того волонтера не знав жоден боєць, а бійців бату, які б про того волонтера знали, зустріти можна було лише у того самого волонтера на кухні.
Скажете кортить волонтерові, аби про цю і всі інші деталі дізналися широкі маси? А чи хочеться громадським активістам, які вимагали посадки Назарова, аби громадськість дізналася, що ті активісти банально не розібралися в ситуації і вимагали посадки за принципом «генерал – значить ворог»?
А уявіть який шок в суспільстві викличе публікація статистики по заявах громадян про відібрання в них машин, матцінностей, майна, у Зоні проведення АТО? Якими очима будуть дивитися на нас потенційно винні і волонтери, які тим потенційно винним допомагали?
Ой!..
Біда більшості наших громадських активістів у тому, що своїми мозками вони нездатні мислити на відстань, довшу за післязавтра – наслідків своїх вчинків вони не передбачають і всерйоз гадають, що війна все спише – як списала всі вихиляси Червоної армії після Другої Світової.
Але в демократичному суспільстві так – не буває. Демократичне суспільство закінчує війну не тільки тоді, коли ховає останнього загиблого, ай коли розбирається у всіх деталях війни. На заході то – норма. Це у совку водночас існували міф про героїв-панфіловців і ухвала військового суду про те, що ніяких героїв-панфіловців не існувало, в демократичному суспільстві так не буває. В Британії після війни комплекти нагород віднімали і звань позбавляли, бо суд встановлював, подвигу за які нагороди були вручені – не було.
Через це проходить будь-яка демократична країна, і Україні пройти доведеться так само. Обов’язково!
Те що зараз – не зрада, то так, дрібнички. Справді плющити, таращити, дрючити, тичити та битися в істериках учасників подій примусить кропітка робота істориків, які розберуть всю війну по хвилинах. Які встановлять кожен конкретний факт і підтвердять його документами, фото та відеоматеріалами і показаннями свідків – як з нашого, так і з російського боку. Що відкриється тоді – мені фантазії бракує.
Це буде неймовірно болісно. Це будуть зламані долі, розчарування, судові баталії і розбиті кумири. Але пройти через це – треба. Інакше нічим Україна не буде відрізнятися від совка, що 40 років жив на міфі про Велику Вітчизняну війну, і коли той міф зруйнувався…
Аби не вибухнути мозком тоді – почати можна прямо зараз. Почитати деталі загибелі ІЛ-76 над Луганськом. Наприклад. Побачити факти. Замислитися.
Все одне доведеться – не уникнути. Важко відчувати себе ортодоксальним червоним ветераном війни, який чує болісну правду від власних дітей. Це смертельно боляче.
