Прабачце, сябри
Протести у Білорусі тривають.
Попри репресії, тиск, затримання.
Саме собою не розчиниться. І “не робити нічого” – це не найкраща стратегія для України.
У світі відомі кілька сценаріїв, за якими такі суспільні процеси розвиваються.
Може бути жорстке силове придушення (як приклад часто згадують Таньаньмень). Але Білорусь – не Китай, і жорсткий силовий шлях означатиме розчинення у Росії та остаточне перетворення білоруського народу на заручника геополітичних фантазій Кремля. Особливо якщо Росія нарощуватиме градус втручання і в якийсь момент перестане стидатися.
Лукашенко може спробувати впоратись сам, як робив це у попередні роки. Але зараз протест сягнув небачених раніше масштабів, заторкнув різні суспільні верстви.
Тож, навіть якщо буде спровоковане протистояння, після якого влада спробує повернути громадську думку проти протестуючих (як було під час “України без Кучми” у нас), далі протестний рух лише організовуватиметься (що й було в Україні). А тоді проблеми для режиму не закінчаться, і режим далі перебуватиме під загрозою розчинення в Росії. Або діалогу з опозицією.
Адже протести можуть і не згаснути, як того сподівається Лукашенко. Румунія, а зовсім нещодавно Єгипет, Туніс, Лівія та інші, показують, що доля режиму може бути незавидною. Але тоді потрібна організована сила, здатна взяти на себе відповідальність за ситуацію в країні… Бо ані хаос, ані “наведення порядку” Росією не потрібні ані Білорусі, ані Україні, ані будь-кому, хто співчуває Білорусі.
Щоб уникнути такого сценарію, режим мав би йти на переговори (“Круглий стіл”) з опозицією (як було в Польщі чи Угорщині наприкінці 1980-х). І елементом виходу з кризи мали би бути вибори під наглядом міжнародної спільноти. Саме такий сценарій відразу пропонував Петро Порошенко. Саме він дозволив би піти шляхом деескалації та дав би поштовх розвитку суспільства і демократичної держави у Білорусі. І у переконанні керівництва Білорусі прийняти такий сценарій дуже важлива позиція сусідів. Якщо вона проактивна і переконлива, а не невиразно-ніяка.
Нинішнє керівництво України з Зеленським на чолі упустило шанс посилити позиції України в регіоні, стати миротворцем для сусідів і піднести свою суб’єктність і авторитет у світі. Це не відосики записувати.
Тож без лідерства Україна має йти в фарватері – і добре, що Європи, а не Росії.
Прабачце, сябри.
Маємо навести лад у себе. Тоді будемо спроможні допомогти друзям.
Ну хватит уже меня долбить в личку, что, мол, ты, падлюка, ничего за Беларусь не написала ни разу, не проявляешь свою гражданскую позицию. А ещё блогер называется!
Видитили, котики.
Иногда лучше жевать, и для меня это как раз такой случай.
С одной стороны, я думаю, что в этот раз беларусы свой шанс уже упустили. Потому что притормозили, не пошли в атаку по горячей крови, по свежим эмоциям. Кровь остывает, и вместе с ней остывает ярость. Необходимый драйв для за3,14дячить в ответ в условный Беркут.
С другой стороны, прыгать по только-только родившемуся чафильному пока росточку их НЕрабства – это попса голимая. Тупая самоутверждаловка с дивана и “я танки грыз как барбарис”. Это не моя тема.
Я и в Майдане поучаствовала всего лишь немножечкой шовного материала, присланного из Донецка. Все. Схерали я могу себе позволить кого-то поучать майданить правильно?
С одной стороны, они пока что пытаются поменять одного ватника на другого. А с другой, ну, бля, мы ваще Вовочку выбрали, есличе. Да и попытка сломать закаменелое мамонтово говно не может быть молниеносно успешной.
Кароче, котики, у меня такая позиция: не можешь помочь – завали еб*ло. Собирать какой-то очень условный капитал авторитета за счет пока ещё стоящих на коленях беларусов я не планирую. Вам надо – фпиред, а я себя не на помойке нашла.
Навеки ваша Таня.
