Хто володіє Україною, той володіє Європою
(Лонгрід. Краще не починати).
Основні тези цього тексту я написав майже рік тому. Наразі, коли з’явились всі ці кравчуки, деркачі, жванії та верещуки (я їх ставлю на один щабель), атаки на Пороха та на український суверенітет дивним чином синхронізувались. І всім зрозуміло чому, а кому не зрозуміло, той не зрозуміє і того, що прочитає нижче. Пишу тому, що ваші настрої “На цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил” (В. Симоненко) мені не тільки не подобаються, але й здаються хибними. Поїхали…
ХТО ВОЛОДІЄ УКРАЇНОЮ, ТОЙ ВОЛОДІЄ ЄВРОПОЮ.
Невеличкий екскурс в історію.
Одразу у двох істориків – британця Домініка Лівена та американця Наума Сташевського – знайшов цікаву сентенцію: «Перша світова війна почалася у тому числі з причин сутички за долю України».
Зокрема, напередодні початку цієї війни українське питання сприймалось російською правлячою елітою в якості однієї з головних загроз статусу країни як великої держави. Хоча б тому, що у 1914 році вісім українських провінцій виробляли одну третину всієї пшениці імперії, більшу частину її експортованого зерна та 80% її цукру.
Ще більш важливою була роль України у сфері важкої промисловості та видобутку корисних копалин: 70% всього вугілля імперії, 68% її чавуну, 58% сталі добувалось та вироблялось саме в цьому регіоні. Якщо контроль над усіма цими ресурсами перейшов би від Росії, скажімо, до Німеччини, Берлін отримав би шанс поборотися за своє абсолютне домінування в Європі.
Навесні 1918 року так майже і сталося. Визнана за підсумками Брестського миру незалежна Україна на практиці тяжіла до Німеччини. Але Берлін тоді не зміг утримати в своїх руках головний приз тому, що був виснажений роками війни і не мав сил боротися з Совєтами. Не змогла зберегти свою незалежність і сама Україна – чи не більше з причин внутрішніх чвар, аніж експорту більшовизма з території червоного терору.
Проте, протистояння українського державницького націоналізму і шаленне бажання імперії володіти найбільш ласим шматком не вщухало жодної миті. Єдине, чого боялись у тодішній Росії, – єднання українського народу.
Наведу приклад. Був у імперії такий собі міністр внутрішніх справ на прізвище Дурново. У лютому 1914 року, вже у відставці, він подав царю Миколі II аналітичну записку, в якій наполягав, що ймовірна поразка Росії призведе до революції, а тому війна з Німеччиною та її союзником Австро-Угорщиною Росії не потрібна.
Один з аргументів Дурново на користь відмови від ворожих відносин з Віднем і Берліном звучав так: в разі переможного для нас результату, приєднання до Росії населеної українцями австрійської провінції Галичини не посилить державу, а навпаки – значно її послабить. Ось як цю тезу сформулював екс-міністр:
«Нам абсолютно невигідно приєднувати до нашого “отєчєства” область, яка втратила з ним будь-який зв’язок. Не слід давати розростатись українському (мазепинському) руху, збільшуючи число неспокійних українських елементів, так як у цьому русі безсумнівний зародок вкрай небезпечного малоросійського сепаратизму при сприятливих умовах може сягнути абсолютно несподіваних розмірів».
Нагадаю, що на початку 20-го сторіччя три чверті українців жили на територіях, підконтрольних Російської імперії. А чверть перебувала під владою імператора Австро-Угорщини Франца-Йосипа, який вважав Росію головною загрозою своєї держави. Відень заохочував розвиток української національної ідентичності як противагу польському впливу всередині своєї країни і спробам Росії стати лідером слов’янського світу. Галичина перетворилась у притулок для українських емігрантів з Росії. За їх допомоги тут шліфувались літературна українська мова і уявлення про національну історію, які не мали жодного зв’язку з російською літературою і повністю суперечили ключовим аспектам російського розуміння історії України. Тож не дивно, що ще тоді чотири мільйона українців Галичини перетворились на свого роду «антиросійський авангард».
І росіяни, які тверезо дивились на життя, це розуміли. Розуміли і панічно боялись українців. Але й чудово усвідомлювали, що без України імперія – ніщо!
Пророцтво Петра Дурново виповнилося. Період російського управління Галичиною під час Першої світової війни був занадто швидкоплинним, щоб на щось серйозно вплинути. Але в 1939 році, після краху Польщі, більша частина Галичини була приєднана до сересеру вже на постійній основі.
Перетворення її у Львівську, Івано-Франківську і Тернопільську області абсолютно не змінило загального антиросійського настрою населення. Мало того, за весь час перебування Західної України в складі СРСР радянський репресивний апарат ні ГУЛАГом, ні розстрілами, ні засланнями так і не зміг викорчувати ідеї прагнень до незалежності – більшість мріяла про день, коли всі українці будуть об’єднані в єдину державу поза складом імперії.
Проте у Совєтов були свої “козирі” – Сибір, голодомор та заселення Донбасу маргинально-кримінальним елементом з центральних та зауральських регіонів. Мета очевидна – знищити чи асимілювати не тільки українців, але й їх мову, культуру та прагнення до свободи.
А тепер до наших днів.
Як і тоді, наразі імперія панічно боїться українців і, водночас, прагне поглинути всю Україну. Їм не важливо, хто у нас президент – Порошенко чи Зеленський, вони виконують своє стратегічне завдання.
Але важливо нам. Бо перший це розуміє, а другий прикидається дурником. Перший виграв боротьбу за розум, але програв тим, у кого його нема. Вже не знаю, скільки разів повторював Порошенко: Путіну не потрібен Донбасс, йому потрібна ВСЯ Україна – саме з тієї причини, що без неї імперія приречена на загибель. Але наш міні-Рейган попри історію, попри попередження П’ятого президента, попри дані розвідки, белькоче про “мир в очах путіна”…
Не реагуючи на всі ці аспекти, зелена влада намагається заробити «славу миротворців», не розуміючи, що штовхає Україну у безодню та відкриває двері для ще більш потужної російської агресії, від якої загинуть ще тисячі українців. Ця агресія не забариться, якщо міжнародна підтримка для України стане слабшою, і санкції будуть зняті. А вона слабшає саме з тієї причини, що світ бачить: українська влада ментально готова до капітуляції.
І ЩО З ТОГО?
Більшість людей, які голосували за Зеленського, наївно хотіли двох речей: зниження тарифів та миру. Ні того, ні іншого не передбачається.
Можна створити тисячі “платформ примирення” і призначити з десяток кравчуків, але вони викличуть тільки посмішку у Путіна. Як викликають посмішку їх жалюгідні потуги годувати крокодила у надії, що він з`їсть його останнім. Який до чорта консенсус на території, де жодного кроку ніхто не ступить без відома Москви? Щоб потім отримати легальних Пушиліна та Пасєчника в українській владі та тисячі завербованих за ці роки агентів ФСБ, які розповзуться по всій Україні?
Щодо повернення Донбасу, то коли це станеться – мораторій на будь-які вибори на термін, що дорівнюватиме терміну його окупації і, відповідно, тотальному промиванню мізків російською пропагандою. Інакше ніяк.
НОТКА ОПТИМІЗМУ.
Путін та Зеленський не вічні – переживемо їх також.
Гарячій позиційній війні бути ще 4-6 років, не менше. Думаю, цей той термін, коли у Кремлі зрозуміють, що план не вдався, і вкладати в нього гроші більше безперспективно. Натомість Москва остаточно зосередиться на підтримці промосковських маргіналів на кшталт ОПЗЖ і ніколи не полишить наміру створити хаос в Україні – хто б не був її президентом.
Ще хочу відповісти тим, хто боїться, що після недолугого президенства Зеленського до влади прийдуть медведчуки-рабіновичі-шарії.
Чому ви думаєте, що українська нація, яка пережила ГУЛАГ, голодомор, московське іго та вікові гоніння, так просто складе руки?
У багатьох виборців в голові каша, але останні дослідження показують: майже 70% українців за Євросоюз, а 52% – за НАТО. Не думаю, що в їх мізках когнітивний дисонанс настільки сильний, що вони проголосують за промосковських посіпак.
До того ж, історія циклічна, а тому сподіваюсь на наступний прихід до влади проєвропейської сили – тільки тоді у Москві остаточно зрозуміють: час включати задню.
Стосовно самого Зеленського та його “миротворчих” дій… Чи то дитяча наївність, чи то природна дурість, чи то свідома робота на ворога – ми обов’язково дізнаємось. І в залежності від цього вирішуватимемо подальшу долю цього “слуги”. Слуги, який служить точно не українському народові.
Слава Україні!
Карикатура © Дмитро Скаженик
