Коли фейкомет обурюється розповсюдженню фейків

Людина, яка очолила міністерство культури та ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ, зізнається, що на контрольованому ним телеканалі та за його участі під час останнього етапу президентських виборів була вигадана та вкинута в наелектризоване інформаційне поле України завідомо брехлива інформація про те, що наче б то, Порошенка звинувачують у замовних убивствах, у тому числі й рідного брата.

Добре пригадую, як тоді цей фейк підхопили десятки каналів, а незабаром така абсолютно дика брехня почала гуляти й серед простого та легковірного народу. Наскільки це вплинуло на результат виборів, можна дискутувати – бруду за попередні пару років вилили стільки, що цей фейк лише добавив прискорення у формуванні негативного образу та ненависті до насправді позитивної постаті на президентській посаді. Тут наводжу посилання на статтю у виданні “Без табу”, в якій, у свою чергу, є вікно із згаданим ефіром на Громадському, де прозвучали численні “одкровення” Ткаченка. То виходить, що інформаційну політику в країні тепер формує істота, яка зуміла впасти до аж настільки низького рівня брехні та потоптання всіх норм чесної журналістики.

Якось понад півтора десятиліття тому мені випало сумнівне “задоволення” поспілкуватися з таким собі Васільєвим, який в адміністрації Медведчука при Кучмі створив і запровадив систему темників. Постать, безумовно, з числа найбрудніших. Але й він міг похвалитися, що в їхній методиці тиску на ЗМІ та проштовхування в них потрібної та переважно жорстко звинувачувальної проти опонентів інформації були свої межі. Питання родини, інтимних контактів, ще ряду особистих таємниць, а також огульних звинувачень у вигаданих важких злочинах називав серед таких табу. Ми пригадуємо, наскільки брутальною була та система. Але ці за цинічністю переплюнули й підопічних Медведчука. А ще: навіть у п’яному дурмані ні Кучмі, ні Януковичу, ні Медведчуку не прийшло б в голову призначити відповідальним керівником інформаційної галузі особу, яка формувала систему фейкових новин та досягла таких глибин інформаційного дна. Таких використовували, але кар’єрний ріст їм жорстко обмежували.

Я вже мовчу про давно озвучену позицію Ткаченка проти мовного квотування, обмежень для ряду російських ЗМІ та інтернет-ресурсів і заборон на в’їзд до України та виступів і роботи тут для осіб, які підтримали окупацію українських земель або й сприяли їй. Тут поле для діяльності в Ткаченка дуже широке. Поки заяв з приводу зняття всіх обмежень для країни-агресорки ще не робив. Обмежився лише тезою, що коли особі заборонено в’їзд в Україну, то її творчий продукт у нас має бути дозволеним для поширення.

Але є ряд інших заяв. Вони стосуються опозиційних (скоро їх коло вже доведеться розширювати до всіх непідконтрольних) медіа. Не наводячи фактів, Ткаченко огульно їх звинуватив у широкій практиці поширення фейкових повідомлень. Якщо врахувати, що в руках однієї медіа-групи (віднедавна не лише Коломойського, але й Медведчука) тепер перебувають і Нацрада з питань телебачення і радіомовлення, і профільне міністерство, то перспективи для вільних ЗМІ стають вельми туманними.