Малоросійський резерв, або Як митрополит Онуфрій відпрацьовував у Чорногорії
Зазнаючи все більше поразок у зовнішніх авантюрах, РПЦ, під «мудрим керівництвом» Кремля, все більше прикривається своєю «самоврядною» українською складовою як розхідним матеріалом у чужих, шкідливих для України конфліктах.
Росія впродовж півтисячолітньої імперської історії накопичила чималий досвід, як стравлювати народи між собою. Зокрема впроваджувати штучні конфлікти між країнами, котрі намагається загарбати під свій контроль, використовуючи для різного роду провокацій як штатних агентів, так і «корисних ідіотів», за теперішнім визначенням.
Чорногорії не пощастило бути однією з таких «братніх» Московії країн, власне, як і Україні. Ще у 2016 році в Подгориці ледь не відбувся переворот, який активно інспірувала Москва. Заколот «чекістської» агентури провалився, але спроб розхитати ситуацію і взяти «невірну сестру» Сербії під контроль, а отже зміцнити вплив на Балканах в цілому, Росія не полишає.
Віднедавна відкрився новий фронт – «православний». Влада Чорногорії зажадала від місцевих релігійних громад – ні, не переходу до автокефальної церкви (на котру, згідно православної традиції, може претендувати суверенний народ), – а просто пред’явити документи на власність. Бо правові норми сучасності вимагають обліку, хто і чим володіє в державі. Це викликало бурхливу реакцію Сербії та її церкви, яка вважає Чорногорію своєю канонічною територією. Не могла залишитись осторонь і Росія, поспіхом влізши у конфлікт на боці своєї останньої, багато в чому уявної, союзниці на Балканах, котра без активного московського втручання ще швидше рухатиметься до інтеграції у європейські та євроатлантичні структури.
Тут треба згадати «амманське чаювання» – зустріч деяких ієрархів помісних церков 26 лютого у столиці Йорданії, за формальною ініціативою Єрусалимського патріарха, чиєю канонічною територією і є обраний для зустрічі майданчик.
Росія більше року готувала цей форум, не шкодуючи грошей на підкуп та зусиль світських та церковних дипломатів. Отримавши дошкульну поразку у головному питанні стосовно ревізії проголошення Вселенським патріархом української автокефалії, Москва спромоглась на висловлення стурбованості «чаювальниками» щодо чорногорського питання.
Однак як імплементувати у дієву атаку цю маловиразну стурбованість, чиїми руками «загребти жар», розпалюючи міжнародний скандал? Тут у нагоді стають вірні малороси.
У складі делегації РПЦ в Аммані перебував і член Синоду РПЦ митрополит Онуфрій. Переконати учасників «братньої зустрічі» в Аммані включити представників УПЦ (МП) окремою делегацією на рівні помісних церков-сестер не було жодної можливості. Власне, тому, що (МП). Складова іншої Церкви.
Саме Онуфрія «Третій Рим» поспіхом і надіслав в Подгорицю, озброївши «амманським коммюніке», втручатися в справи іншої держави. Як громадянина України нібито говорити від імені українських православних.
На цьому варто зробити окремий наголос. Як у Кремлі, так і у Свято-Даниловому монастирі (резиденція Московського патріарха) роками граються зі статусом київської філії РПЦ, намагаючись видати її за окремішню церкву. Пам’ятна тяганина за юридичну назву московської митрополії у Києві і ще раніше прибрана приставка «МП» – частина цієї інформаційної війни. Тепер той продукт вирішили згодувати і чорногорцям.
І от. Член Синоду РПЦ митрополит Онуфрій, який очолює в Україні самоврядну частину РПЦ під назвою «УПЦ», взяв участь у антиурядових протестах у Чорногорії. За класикою імперських воєн: на чужій землі, за чужі інтереси.
Таким чином Московія організувала вишукану, як сподівалась, «гібридну» атаку на Балканах. Виглядало так, що начебто духовний лідер України втрутився у справи (цілком світські) іншої держави.
Однак професійно спрацювала посольство в Чорногорії, рятуючи імідж України. Не вдаючись до московських хитрощів, просто виклавши правову інформацію. Зокрема роз’яснивши в Подгориці прописане чорним по білому в статуті УПЦ, що митрополит Онуфрій є очільником філії Московської патріархії. Відтак представляти всіх українських православних не може.
Такий «ніж у спину» державі-агресору нівелював задум авторів «многоходовочки» і викликав істерику в їхніх рядах, як часто буває, коли рушаться підступи Білокам’яної. А один з давніх апологетів РПЦ Вадим Новинський навіть відкрито обурився адекватній заяві українських дипломатів і навіть від імені нардепів ОПЗЖ забажав роз’яснень МЗС і покарання працівників українського посольства.
Та чому обурюватись, якщо дипломати просто констатували факт? Хіба митрополит Онуфрій не є членом Синоду РПЦ? Хіба не обійняв він посаду з благословення патріарха Кирила? І хіба не в статусі митрополита РПЦ він перед тим був у Аммані, на провальній для РПЦ «братерській зустрічі»? Бо у переліку учасників ніякої «української церкви» не значилось (хоча у комюніке згадали румунську і польську Церкви, представлені не предстоятелями, а делегаціями). Не значилось, бо української Церкви на тій зустрічі не було і не могло бути. А була делегація РПЦ…
Уповноважені представники МЗС відобразили в заяві те, що українська держава визнає законним.
Мірою того, як становлення Православної церкви України – незалежної церкви українських православних – сприймається як доконаний факт, єпископату і священництву РПЦ в Україні варто вправніше готуватися до ролі підтанцьовки у старших товаришів. Куди скажуть – туди і відправляться, боротися за «русскій мір» і його сателітів.
І останнє. Після Амманського провалу «джерела, близькі до РПЦ», запустили міф. Мовляв, скоро всеправославну зустріч збиратиме Вселенський Патріарх Варфоломій. І от там-то Кирило має себе показати, відігратися за Амманську ганьбу. І єпископам РПЦ з України робота знайдеться – плакатись про неіснуючі гоніння і утискання.
Але жодної необхідності скликати таке зібрання у Вселенського Патріарха немає. Позиція щодо надання автокефалії (незалежності) українським православним була роз’яснена кожній Церкві ще у 2018 році. І кожна прийме рішення про визнання ПЦУ тоді, коли вважатиме потрібним.
А авантюри РПЦ за кордоном і використання у них «малоросійського резерву» суттєво прискорюють такі рішення.
