Державність не падає до рук просто так

Це те, чого ніколи не зрозуміють скудоумні Зеленські, Богдани, Єрмаки та інші малороси у керма – державність не падає до рук просто так.

Бути бездержавною нацією – постійно залежати від волі інших.
Бути бездержавним – трагедія.

За державність люди ДО НАС заплатили мільйонами життів. Йдучи в бій на багнети, коли більше немає набоїв. Висуваючись на позиції з дюжиною кулеметів і однією гарматою супроти навали бухої московитської матросні, що пре на Київ. В мороці Сандармоху і по промерзлих ГУЛАГах. В криївках, коли розумієш – шансів нуль, але Україна – понад усе. ВСЕ ЦЕ зробив хтось ДО НАС. Або замість нас – на Граніті, Савурі-Могилі, ДАПі…
Мільйони свідомо і несвідомо платили своїм життям і здоров’ям. І небагатьом пощастило дожити і помахати рукою онукові, який боронить чи розбудовує державність зараз.

Ті, хто пережили Голокост, а тепер мають невеличку, але СВОЮ ВЛАСНУ сильну країну – усвідомлюють ціну державності. Вони або пам’ятають якою ціною, або вивчили і закарбували.

Ті, хто пережили Голодомор і мають (поки) СВОЮ ВЛАСНУ країну, досі озираються на “вєдь жилі же как-то раньше, в СССР” і з прискоком трощать державність…

Скажете, “ну дик нащадкам НКВСівців, партноменклатури, пролетарям і іншим мінорітаріям совка, ясна річ, ностальгійно…”? Так. Але чому так просто здалися ті, хто здогадується про ціну?

Чи ми не хочемо помахати своєму праонуку в кабіні літака (на башті танку, на мостику корабля, … ) із розпізнавальними знаками держави Україна?