Культивування мови ненависті колаборантською владою

Кілька думок про таке ганебне явище, як культивування мови ненависті. Тут у мене вийшов не короткий допис, а доволі об’ємна стаття. Тому відразу на початку зазначу, що всі попередні історичні аналогії служать лише фоном для оцінки того ставлення, яке зелена влада пробує роздмухати проти громадських активних ветеранів АТО і волонтерів. На жаль, цю чисто російську політичну технологію в Україні не перестали застосовувати з завершенням виборчої кампанії. Зараз вона все активніше впроваджується владними пропагандистськими ресурсами та самими представниками влади. Історично цей термін, ще з часів російського чорносотенства та німецького нацизму, пов’язували з національною чи релігійною ознакою, але це лише найяскравіші приклади. Мову ненависті можуть культивувати й проти будь-яких груп, що становлять загрозу або конкуренцію правлячому режиму і його апологетам.

Технологія у всіх випадках передбачала кілька послідовних етапів:

1. Спершу вишукувалися всі РЕАЛЬНІ ЗЛОЧИНИ, до яких були причетні люди певної національності (релігії, спеціальної групи). Саме на цих злочинах робився більший акцент, їх частіше згадували в пресі, до них часто поверталися при аналізі криміногенної ситуації. При цьому акцент робився саме на цій (тоді національній) ознаці. Не писали, що якесь вбивство скоїв представник злочинного міського дна, яке саме по собі переважно було доволі денаціоналізоване, а акцентували, що це, наприклад, був єврей. Коли йшлося про фінансові махінації, спекуляцію, шахрайство, то тут і поготів прикріплювали національний акцент. Те, що такі шахраї могли бути елементом загальнодержавної багатонаціональної групи та що у відсотковому співвідношенні та чи інша нація не домінувала в таких схемах, замовчувалося. Простий громадянин мав засвоїти істину – головними злочинцями є представники саме цієї групи.

Я тут почав виклад з деякими історичними акцентами, які наводять на згадку про початок нападок на євреїв. Але це було значно ширшою технологією. Саме такими розрізненими фактами штучно створювали образ, наприклад, колаборантів-українців у другій світовій. Як з народу, який зазнав найстрашніших жертв та вніс найбільший внесок у подолання нацизму (і не лише в складі червоної армії, але й в УПА та арміях альянтів), можна було зробити образ колаборанта?! Можна, коли дуже активно застосовувати брутальні технології, а оббріхувана сторона майже позбавлена права голосу. Особливо цинічно, що проти нас цю технологію на весь світ продовжує розкручувати влада країни, чий народ, принаймні арифметично, зайняв перше місце в світовій історії за кількістю нацистських колаборантів у мілітарних формуваннях.

2. Якщо перший етап усе ж передбачав акцентацію на реальних злочинах, які просто спекулятивно виокремлювали з-посеред усього загалу та замальовували в національний відтінок, то другий етап уже містив прямі фальсифікації. Справа Бейліса в Києві, розкручена шовіністичною імперською російською владою – яскравий приклад. Треба було виписати щось дуже страшне й жахливе. І при цьому неймовірно брехливе. Але опрацьований на першому етапі обиватель уже був до цього готовий. “Ритуальні вбивства християнський дітей” розкручували не лише в Росії, але й у Німеччині, Франції тощо. Французька влада теж зганьбилася сфальсифікованою справою Дрейфуса.

У деяких випадках система таки давала збій, коли лягала на недостатньо підготоване поле. Бейліса, якого брехливо звинуватили імперські слідчі, виправдали місцеві українські ремісники, купці та інші представники тодішнього середнього класу, які були прикликані в колегію присяжних – це реальний факт: там був результат 6 на 6 голосів, які переважно розділилися за національною ознакою між українцями й росіянами. Просто ксенофобська пропаганда тоді вже дала свої фатальні плоди в російському середовищі, але не встигла так ґрунтовно закоренитися в українському. Те саме сталося і з Дрейфусом, на захист якого виступила вся прогресивна французька інтелігенція.

Зате історичні фальсифікації проти українців досі живуть і нищать імідж українського народу. Та сама справа із посмертним звинуваченням Симона Петлюри в організації єврейських погромів (Головний Отаман, натомість, велів розстрілювати тих, хто опускався до таких дій) не стала досі уроком ні для французів, ні, як не дико це звучить, для значної частини українців, які продовжують повторювати імперську брехню.

3. Але саме такі провали в формуванні мови ненависті завжди призводили до переорієнтації владних інституцій на нижчі в моральному й освітньому рівні групи суспільства та на більшу тотальність і масовість застосування технології й здобуття її реальних плодів. На цьому етапі владні чи навколовладні групи починали продукувати почуття страху й ненависті. І використовували їх уже в своїх прикладних цілях. Це могло бути стратегією пошуку ворога, щоб відвернути увагу суспільства від якихось внутрішніх зловживань і фатальних результатів правління. Могло бути винищення економічних чи потенційно політичних конкурентів.

Знову ж, повертаючись до численних аналогій з долі єврейського та українського народів, можемо згадати погроми, “кришталеву ніч” в Європі аж до Голокосту та чорносотенство з такими самими жорстокими погромами в Росії та на окупованих нею землях. Для українців це були політичні розправи, масові розстріли, політичні процеси “на вимогу трудового народу” аж до Голодомору. Рецидивів вистачає і донині.

* * *

А тепер повернуся до того, заради чого я тут так обширно викладав ці, загалом відомі речі. Справа в тому, що культивування мови ненависті саме за такими рецептами зараз відбувається в Україні руками зеленої колаборантської влади. Я маю на увазі все частіші юридичні атаки на армійське та волонтерське середовище. Про мотиви можна сперечатися. Тут і ймовірна спроба дискредитувати, залякати й нейтралізувати потенційно небезпечну пасіонарну частину суспільства. Зеленський з темпами, яким би позаздрив Янукович, наближає день, коли вибухне новий Майдан із перспективами переростання в революцію. Для нього загрозу становить незначна кількість активних політичних лідерів, які себе показали під час минулої революції та в ході війни, а також суспільно активні армійці, які знають, як протистояти ворогу, й волонтери, спроможні підтримати й організувати важливі складові забезпечення акцій протесту. Хоча не відкидаю тут і прямі домовленості з Путіним про усунення осіб і більших суспільних груп, спроможних перешкодити розвороту України в напрямку більш тісних і васальних відносин із РФією.

Питання не в мотивах, а в класичній методології. Як це робиться проти Порошенка та певного ближнього кола політиків, ми вже достатньо надивилися. Зараз мова про ветеранів і волонтерів. Ви бачите, як активно розроблявся перший пункт? Під час реальної війни, через яку пройшли дуже великі групи населення, імовірність використання криміналітетом чи чужими спецслужбами таких людей дуже висока. Але, натомість, в Україні такі випадки доволі нечисленні. Просто порівняйте з фактажем після багатьох інших воєн. Але такі випадки, звісно ж, були.

Участь людей, які були мобілізовані в армію або пішли на війну добровольцями, у вбивстві Вороненкова, нападі на Катю Гандзюк, фатальних вистрілах у бізнесмена, коли загинула дитина, це реальні факти. І нам постійно наголошують на тому, що резонансні злочини скоїли саме ветерани. Але при цьому замовчується в контексті цих подій те, що такі “ветеранські” злочини неспіврозмірні з іншими кримінальними діями, які скоїли люди, що навіть близько до фронту не наближалися. Відсотково серед ветеранів кількість правопорушень нижча від загального по країні в багато разів, а також у порівнянні з насильницькими злочинами, скоєними правоохоронцями.

А ще акцентування на “злочинах ветеранів” є дикою маніпуляцією. Адже для значної частини таких правопорушників служба в зоні АТО стала лише епізодом у їхньому житті. Хтось попав до війська внаслідок обов’язкової мобілізації, ще хтось пішов за покликом емоцій та романтики, а коли вони швидко вивітрилися, поспішив порвати зі службою та повернутися до попереднього життя. Мотивами їх участі в окремих злочинних діях найчастіше були не короткі армійські епізоди, а весь перебіг попереднього життя, сповненого кримінального присмаку або ж депресивної побутової невлаштованості. Але про це не скажуть на всіляких Ге+Ге та їм подібних. Там чітко роблять акцентацію щодо “злочинів скоєних ветеранами АТО”.

Вище я так багатослівно описав виконання пункту 1 в наших сучасних умовах. Але минулого тижня влада остаточно перейшла до пункту 2. І тут усе йде, як у справі Бейліса чи багатьох інших повністю фальсифікованих звинуваченнях. Я про так зване “Аваковсько-зеленське розкриття вбивства журналіста Павла Шеремета”. Уже перший презентаційний брифінг показав, що справу шили ще тупіше й грубіше, ніж у 1913 році процес про “ритуальне вбивство православного хлопчика”. Про це я вже багато тут написав, нехай тепер трохи повправляються практикуючі юристи.

Справу, яка в попередні роки мала відверто антиросійське спрямування, поспіхом підганяли під звинувачення саме військових і волонтерів. Мабуть щось Бубочка такого Путіну наобіцяв, що за Фрейдом поспішив нейтралізувати загрозу, про яку ми самі ще й до кінця не здогадуємося. Процес Антоненка й товаришів я б радив розглядати саме у порівнянні зі справою Бейліса (схожість аж зашкалює) та в контексті саме отого культивування мови ненависті. А це, панове, вже нацизм, більшовизм, путінізм і багато чого іншого, перенесеного в нашу українську сучасність. І не забуваймо, що мова ненависті не роздмухується просто так для спортивного інтересу. Там завжди передбачається ще й третій етап…