Навіщо нам помісна церква? Погляд атеїста

Дмитро Вовнянко
Дмитро “Калинчук” Вовнянко

Річниця Об’єднавчого собору, який поклав початок створенню помісної автокефальної Православної церкви в Україні, знову здійняла в мережі хвилю бурчання штибу «релігія віддалена від держави, чому держава займається справами релігії?» та «21-е сторіччя на дворі, а вони в церкви граються». Чому ж так важливо було Україні здобути власну помісну церкву?

Викладу погляд, ніяк не пов’язаний з догматами віри, чисте раціо. Почнемо з того, чому православна церква в тій чи іншій формі в Україні є та ще довго буде.

Причина перша – історична. Україна – християнська держава, тісно пов’язана історією саме з грецьким православ’ям. Від цього нікуди не подітися, і це сидить у нас на рівні підсвідомості. Викорінити православ’я з українців не змогли навіть більшовики з усією їхньою каральною машиною.



Причина друга – традиційна. Знову таки, попри 70 років більшовизму в наш побут наразі твердо увійшли християнські обряди – хрестити дитину народжену і відспівувати в церкві небіжчика. Активно поширюється традиція вінчання у церкві. Робиться це без жодного примушення, й відтак, вочевидь, процес триватиме.

Причина третя – моральна. У державі мусить бути інституція, працівники якої мусять нагадувати громадянам, що не хлібом єдиним, і що держава – це спільна справа, яка не тільки надає права, а ще й вимагає обов’язків, а бува й самопожертви. Досвід того таки Радянського Союзу, який руйнував церкви силами «воїнствуючих безбожників», але сам же побіг до церков, коли німці підходили до Москви, – яскравий приклад. Людина смертна. Один з найжахливіших страхів людини – страх перед смертю, причому не тільки своєю, а й рідних, дітей тощо. З цим страхом людина так чи не так, а піде до певного фахівця з питання, в Україні – переважно до православного священика.

Причина четверта – соціальна. Отут ми приходимо до питання «навіщо займатися питаннями церкви у 21-му ст.»? Знаєте, є така країна Сполучені Штати Америки, яка наукових патентів щорічно видає більше ніж весь інший західний світ разом узятий, і в якій водночас в кожному номері готелю разом з рушниками та халатом ви знайдете Біблію. Де в провінційному містечку люди, які виробляють продукцію для Apple або General Electric, не пропускають жодного християнського свята. Є сувора реальність – критично ставитися до свого життя і всього пов’язаного з ним здатні не більше 7-10% людей, усі інші потребують просто набору обрядів. У США – от так. Чому хтось думає, що в Україні після провалу більшовицького експерименту з дехристиянізації людей бути мусить якось інакше?

Все це доводить, якась домінуюча церква, причому саме християнська й православна, в Україні існувати буде так чи не так. Питання лише в тому – яка? І от саме це, як на мене, і є каменем спотикання. Бо до появи ПЦУ на місце домінуючої претендувала філія церкви колишньої імперії, тобто УПЦ-МП – філія російської РПЦ. Київський патріархат, скажете ви? Насмілюся нагадати, що церква має справу в першу чергу з людьми віруючими. А для них дуже важливим є питання благодаті. І невизнаність церкви Філарета ані Фанаром (центром світового православ’я), ані іншими православними церквами примушували багатьох віруючих іти до храмів філії РПЦ. З появою ПЦУ ця проблема була вирішена – ПЦУ визнана вже і Константинополем, і двома православними церквами у світі. Далі – буде.

Отут ми підходимо й до питання, чи мусила питанням церкви займатися держава? Очевидно, церква, яка домінує в країні, має на пересічних громадян чималий вплив. А це вже питання національної безпеки, особливо за наявності війни. Очевидно, якщо без православної церкви українці не можуть, це мусить бути українська церква, керівні органи якої містяться в Україні, а не в державі, чия мета – аби України не було. Саме тому створення ПЦУ викликало бурну істерику у Москві, там дуже гарно розуміють, що поява ПЦУ – це радикальний відрив України від Московії. Чим далі – тим сильніший.

Зроблено це було рік тому. Це зробила команда президента Порошенка. А оцінять це по достоїнству вже наші нащадки.

Поділитися:
Share