Якщо ми забудемо – нас уб’ють знову

Иногда нужно встряхиваться.
Поднимать глаза от своей обыденности.
Иногда нужно прийти в Мемориал Памяти Жертв Голодомора и привести туда детей.
Иногда нужно засомневаться в восприятии своей жизни как чего-то неизменного.

Вот вы живёте с семьей, где-то на Полтавщине, трудитесь, ругаетесь, миритесь, строите планы.
А завтра к вам пришли вооруженные комуняки и выгребли всю пищу в ноль. И у ваших соседей. У всех.
Сложили зерно в разваленную церковь и поставили краснопузого охранять. Зерно там гниёт.
А вы здесь умираете.
И страшнее смерти от голода, наверное, только то, что твои дети умирают раньше тебя.
А ты не можешь ничего, даже сбежать.

Где-то в Москве решили, что ты и твоя семья умрёт.
И ещё 4 миллиона таких как ты.
Зачем? А нас просто дофигища.
Мы самая большая нерусская популяция СССРа. Расстреливать нас долго, вывозить куда-то – вагонов не хватит, а вот голод – самое оно, чтоб тотально сократить численность.
На несколько поколений вперёд.
И привить безусловную покорность.
Потому что нет ничего более унижающего, лишающего всякого достоинства и сводящего с ума, чем вот это медленное беспомощное умирание.
Плата за свободу всегда необыкновенно высока.

А что такое беспомощность, я хорошо поняла летом 14-го.
Летом, которое сделало меня другой.
Теперь я пишу вам.
Оставшимся прежними. Оставшимся в стороне.
Вы ведь способны задуматься о вариантах развития событий?
Вы ведь поняли уже, что «этого не может быть» НЕ работает?

Ты, десятилетиями ходящий на стабильную работку, ты уверен, что завтра не воткнёшься в амбарный замок, а на Ворк.ua скажут, что ты старый?
Ты, покупающий новую диагональ со скидкой, ты уверен, что через год у тебя останется жилище, где она красиво стоит и показывает футбик?
Ты, сидящий за столом с другом, с хорошим другом, с самым настоящим из друзей, уверен ли, что завтра он не окажется с той стороны прицела?
Ты уверен, что завтра вооруженные люди не засунут тебя в вагон и не увезут в снега за Урал? Этого же не может быть, да?
Ты точно знаешь, что в супермаркете всегда будет хлеб и молоко, и кусок мяса?

Спроси у жителей Славянска, что такое, когда «не может быть» становится реальностью.
Спроси у своей бабушки, если она жива и если захочет рассказать, как умирали от голода её земляки на Полтавщине, где даже палка, воткнутая в землю, плодоносит.
Умирали, потому что кто-то в Москве решил, что они должны умереть.

У тебя сейчас есть квартира, работа, еда, интернет, идеи, планы, друзья, семья, возможности.
А что у тебя останется, когда у тебя не останется ничего?

Свечка на окне после напоминания ленты ФБ важно, но это не главное.

Главное – всегда помнить три вещи.

Голодомор был.

Голодомор устроила нам Россия.

Россия гордится своими преступлениями и всегда готова “Можем повторить”.

Запаліть сьогодні свічку на вікні в пам’ять невинно убієнних, заморених голодом.
Згадайте тих, хто був розстріляний під час голодних повстань.

Пам’ятайте, що Голодомор – наслідок домовленостей з більшовиками.
Знайте, ворог в нас з тих часів залишився той самий. Це Москва. Будь-які домовленості з нею ведуть до крові та смертей.

Запаліть свічку пам’яті на підвіконні.
Під підвіконням тримайте кулемет.
Він незабаром може знадобиться.

100 років тому українці теж були втомлені від війни. З 1914 року вони воювали за Російську імперію у Першій світовій, а після її поразки й розпаду – проти уламків імперії та один проти одного. За п’ять років війна так набридла усім, що воювати перестали. Навіть коли на кону стала власна державність. Сто років тому наші предки вирішити просто прєкратіть стрєлять. І держави Україна не стало.

Я не вважаю себе і своє покоління мудрішим за них. Зараз, коли пройшов час, легко робити правильні висновки. Напевне, наші предки мали резони припинити війну будь-якою ціною. Смерті на війні – це жахливо. Кожна притомна людина проти смертей. Очевидно, те рішення припинити стріляти та гинути на фронтах було загальнонаціональним. Його підтримала переважна більшість населення.

Але смерті не закінчилися, а тільки починалися. Мир з росіянами виявився грою, де вхід – рубль, а вихід – два. За різними оцінками, враховуючи ненароджених дітей українців, виморених голодом та закатованих Совєтами, населення України зараз чи не вдвічі менше за те, яке мало б бути, якби наші діди не перестали стріляти.

Поминання роковин Голодомору обов’язкове хоча б для того, щоб люди пам’ятали, чим закінчуються для українців спроби дружби з “братнім” народом. Ніколи знову.

---

Голодомору передували “усталасть ат вайни”, “давайтє проста пєрєстанєм стрєлять” та десятки тисяч камсамольцав, які вірили, що якщо “атнять і падєліть”, то тут же настане справедливість.

Голодомору передували тисячі повстань проти колективізації, які жорстоко придушувалися тими самими камсамольцами, в яких руки виросли зі сраки, а голови зроду не було, і тому нічого, окрім як вірити лозунгам та “атнімать і дєліть”, робити вони не вміли.

Голодомор тривав за активної участі цих камсамольцав, які стояли загонами навколо сел із помираючими з голоду; які зривали підлогу та стріхи, аби знайти заховані двадцять зернин; які забирали з пічі останній горщик із половою і які часто-густо були все життя сусідами тих, кого зрікали на страшну голодну смерть.

І за всім цим стояла Москва.

Сьогодні нам знов розказують про те, що треба “проста пєрєстать стрєлять”. Сьогодні навколо знов сотні тисяч “камсамольцав”, але цього разу зеленого, а не червоного кольору, які нічого, окрім як вірити лозунгам, не вміють і вже готові “атнімать і дєліть”.

Тоді нас загинуло майже 7 мільйонів. Скільки буде на цей раз?