Київ. Подих історії

У кожного бувають такі дні. Коли поганий настрій, коли все валиться з рук, коли хочеться сісти на автобус і поїхати назад до міста дитинства. В такі години я згадую той момент, коли я прийняла рішення залишитись у Києві.

Звісно, це був початок Майдану, і це було досить імпульсивне рішення. Проте, зараз, коли все інакше, я все одно кожного дня знов і знов роблю цей вибір.

Це місто полонило мене в той день, коли на змерзлій щоці я відчула подих історії. В цю мить мені відкрився таємний зв’язок теперішнього, минулого і майбутнього. Тонкий і безперервний, ніби нитка долі в руках давньогрецьких мойр.

Це місто, у історію якого я вписувала свої дні, крокуючи по його знайомих і незнайомих вулицях у синіх кедах.

Яке посміхалося мені кольорами вітрин та озивалося веселими, трохи нетверезими голосами найкращих людей у світі.

Яке разом зі мною схиляло голову у скорботі і ділило хвилини щастя. У якому на заході сонця я обіймала друзів і зустрічала самотні світанки.

З якого відряджала і зустрічала тих, чия форма пропахла порохом та вугільним пилом. Інколи проводжала назавжди.

І у ці три шалені роки вклалось не просто окреме життя. За цю тисячу днів і ночей у моїй свідомості укладено цілий літопис. Та і це – тільки початок.

В ніч, коли було зроблене це фото, Київ був найкрасивішим містом у світі. Краса мільйонів душ засліпила мої очі і зачаклувала мене навічно.