Сумне екологічне
Гидота
Минулого тижня брав участь в конференції присвяченій прибульцям, окупантам і трансформерам. Ні, ні, це не комікон. Конференція була присвячена рослинам, які переносяться до нас людиною, а потім знищують наші рідні екосистеми, перетворюючи їх на “щось”. Часом вони становлять загрозу для здоров’я людини, і тоді про них хтось колись згадує.
1) Найчастіше таке перенесення людина здійснює свідомо. Колеги ботаніки порилися в старих книжках для квітникарів і там знайшли купу дивних речей. Ви не повірите, в одній із книжок минулого сторіччя амброзія полинолиста рекомендувалася як декоративна рослина. Ну добре, скажете ви, то було минуле сторіччя, зараз наука вже знає і попереджує такі випадки. Ага, з розгону. Ви не уявляєте скільки зусиль і часу ми витрачаємо на переконання лісників та зеленбудів не садити червоного дуба. Як об стіну горохом. А що вже там про квітникарів-любителів говорити. На їхніх сайтах продається купа небезпечної гидоти.
2) Кожен п’ятий вид нашої флори був колись занесений. То це ж непогано, скаже обиватель. У нас видів стане більше. Як би ж то. Ці види проникаючи в наші екосистеми, витісняють аборигенні. Вони не лише створюють нові еконіші, а й руйнують старі. Як учить справжня екологія – в одній еконіші не можуть перебувати два види.Так ось оця гидота тепер є, і у нас, і за морями-океанами. А про наші види, які зникли, ми в більшості навіть не здогадуємося. І їх вже більше ніде немає і не буде.
3) Кожен занесений вид – це купа сюрпризів. Тут не знаєш, звідки “прилетить ответка”. Наприклад. Був такий собі декоративний вид золотарник канадський. Я кілька років тому навіть бачив його на клумбі біля Житомирського управління патрульної поліції. Спочатку він нас тривожив як вид, що активно поширюється. Потім ми почали хвилюватися за те, що він в місці зростання убиває усі види сусідів (алелопатія – токсичні кореневі виділення). А зараз новий сюрприз – його пилок, зібраний бджолами, дуже токсичний і у певних концентраціях викликає сильну алергію. А я ще сміявся з сусідок-дачниць, які називали його амброзією і говорили, що мають алергічну реакцію під час цвітіння.
4) У багатьох випадках ми програли битву із поширенням цих видів. Наприклад, як я казав вчора студентам на лекції, моніторинг за амброзією полинолистою немає ніякого практичного значення – вона вже скрізь. Причин у програшу дуже багато. До речі, не лише в тому, що бюджетні кошти зникають в невідомому напрямку. Колись, працюючи з колегами із ЄС, дізнався про суми, які в них витрачаються на цю боротьбу. Вони на три порядки вищі за наші. Однак, результат не набагато втішніший.
5) Що робити? По-перше, потрібно повернути в гру науковців. Фахівців із цієї галузі можна порахувати на пальцях двох людей. Молоді, яка приходить на заміну Великим ботанікам, дуже мало – не більше 20%. Така вікова піраміда – ознака загибелі наукових шкіл. Хто піде займатися наукою за 0,8 мінімалки? Лише закохані в неї фанатики. А це надскладна наукова задача – визначити особливості проникнення видів та прорахувати їхні наслідки. Тому, по-друге, по-третє і по-сто десяте потрібне повернення суспільства до науки не тим місцем, яким вітаються з унітазом. А не так, як представник однієї поважної комісії, прийшовши в інститут ботаніки, каже: “Ви тут не тим займаєтеся. Починайте розробляти щось важливе і корисне. Біопаливо, наприклад.” Надіюсь, він зустрінеться із борщівником або амброзією, і побачимо, чи таке вже важливе те біопаливо.
Сумне екологічне. (Справжня проблематика, а не клікушество)
Бачите, масований наступ інвазівних видів раз у раз починається за сприяння людини. І це ж тут ще про борщівник сибірський майже не згадується! Який, як ви пам’ятаєте, не сам до нас приперся, на пташиних лапках чи шерсті тварин, а був дбайливо висаджений по всіх усюдах “для потреб радянського народного господарства”.
Але совок – то ладно, було й загуло. Але ж ми нинішні не набагато кращі. Садоводи-любителі, а також озеленителі безтурботно висаджують собі різноманітні декоративні рослини з різних регіонів світу. І не думають, що, можливо, привели агресора.
Ну справді, ми всі в дитинстві читали у Даррелла, як потерпає унікальна орнітофауна Нової Зеландії від завезених з Європи чи Північної Америки солов’їв, кропив’янок, вільшанок чи лебедів. Про те, як кролики виїдають Австралію, про те, як кози та щури нищать цілі острови. Та й тепер непокоїмося, читаючи про камчатського краба, рапана чи минулорічний набіг на Україну іспанського слимака.
Але чомусь, коли йдеться про світ рослин, а не тварин, ми спокійні, навіть на думку не спадає, що в рослинному світі рівновага така ж крихка, а міжвидова боротьба не менш жорстока. Я сама свого часу бозна що висаджувала на дачі, та й тепер легковажно розмірковую про міське озеленіння. Типу, а давайте садити платани чи катальпи замість каштанів, прикольно же. Але ж нема викладок про те, як це відіб’ється на екосистемі за межами міста. Та й на самій екосистемі міста… 🙁
