Пані Мендель, трольте, але не штовхайтесь!

Весна 2005. Перший візит Президента Ющенка до Туркменістану, критично важливі переговори про поставки газу. РФ в цей час вже планує заблокувати Ашгабаду весь транзит в треті країни, щоб за бартер чи низькою ціною скуповувати все на кордон й залишитися монополістом.

Українська делегація маневрує, десь підігруючи Туркменбаші, десь показуючи норов, захищаючи наші національні інтереси. Мета одна – диверсифікувати закупки енергоносіїв, позбутися енергетичної залежності від Москви.

Прес-конференція. Ритуальні пару питань. Повно російських камер, їм слова не даємо. Дівчата-журналістки з Інтерфаксу і УНІАН запитують Ющенка і Ніязова про підсумки, поставки, ціну і обсяги, все за протоколом, візит видався вдалим.

І тут… з-за камер виходить журналіст СТБ Serhii Andrushko і запитує в Віктора Ющенка, як, мовляв, демократу сидиться поряд з останнім диктатором і тираном. Потім звертається до самого Туркменбаші з запитанням про політичних в’язнів і катування. Російські телеканали пожвавлено стрекочуть, записують цю феєрію, що розбудила навіть мух в позолоченому палаці ньюсултана. ВАЮ щось говорить, що для нас демократія – цінність на всіх континентах, Туркменбаші пропонує Андрушку разом піти в тюрми, подивитися, що там все не так погано, там корупціонери і ворюги, а не опозиція.

Я в цей момент найбільше хочу Андрушка чимсь тріснути (соррі), уявляючи вечірню феєрію російських телеканалів. Але в той же час думаю, що треба не забути забрати його і оператора в літак на Київ, без екскурсій в місцеві буцегарні 🙂

Я не помилилася в своїх прогнозах – російські телеканали потім пару тижнів крутили не так відповіді ВАЮ і Туркменбаші, як запитання Андрушка. РФ, до речі, до кінця року таки дотиснули Туркменістан і стала викупати весь газ на кордоні. Звичайно, прес-конференція тут була ні до чого, так склалися обставини, я ж ще рік вислуховувала від членів делегації про феєричні запитання пулу. А росіяни вміють використовувати в своїх економічних війнах будь-який фон, й тоді вони донесли Туркменбаші, що запитання було ледь не сплановане…

Ми з Сергієм ще довго при зустрічах поверталися до тієї історії і дискусії про непростий вибір, який нерідко стоїть перед журналістом: про що варто питати на різних міжнародних заходах й за яких обставин. Про роботу пулу і в полях, поле для маневру і інші інформаційні тактики. Наші погляди не завжди співпадали, але я чітко розуміла, що він відстоює свою позицію і право на отримання інформації як журналіст, я ж говорю з позиції прес-секретаря, в якого інший функціонал і інші комунікативні задачі, з позиції захисту. Але наші взаємини завжди будувалися на взаємоповазі та, ключове, на повазі до професії. Ми могли тролити одне одного, але точно не штовхати. Й так, й Андрушко, і Лещенко, і всі інші журналісти, звичайно, і далі приходили на прес-конференції Президента Ющенка й могли поставити йому запитання. Іноді в ці хвилини в мене все стискалося всередині, й мені здавалося, що вони некоректні та несправедливі. Але, як говорив ВАЮ, – все це була наша ціна за демократію.

Прес-секретар не повинен кидатися на пресу. Цим він робить погану послугу своєму керівнику. Говорю це як щиру пораду, з власного, теж дуже непростого досвіду комунікаційних успіхів і помилок. Задача прес-секретаря – допомагати своєму Офісу, а не руйнувати взаємини зі ЗМІ.

Р.S. Колись з Сашою Мартиненком жартували, що треба створити клуб прес-секретарів президентів. Можливо, в цьому жарті щось і є, й такий обмін думками убезпечив би від певних комунікаційних помилок краще, ніж будь які штучностворені ради.