Червоні нитки на білому пальті
Ну що, хлопчики й дівчатка? Трохи червоних ліній вам ще?
Коли я говорю зараз «хлопчики й дівчатка», я маю на увазі не виборців безжального і нещадного «українського дива». І не зовсім своїх звичних однодумців.
Я більше звертаюся до тих, хто ще недавно ходив в «білому пальті» або ходить в ньому до цих пір.
До адептів релігії чистих рук.
Ви не уявляєте, як протиприродно мені відчувати себе в шкурі зрадофіла.
Але, прокидаючись щоранку в останні кілька місяців, я вступаю в новий день, як в лайно. Чекаючи нової порції ковзання у прірву.
Я до цих пір люблю і поважаю більшість з вас. Ви зроблені з правильного металу і повели себе як справжні люди, і зробленого вами не скасувати. І країна пам’ятає. Дуже не вся, але пам’ятає.
Але я пам’ятаю і те, як народжений війною і нашими прекрасними діяннями снобізм загнав нас усіх в глуху меншість. Яка не повинна була бути такою катастрофічною.
Красивий такий снобізм, правильний. Заснований на правоті та реально зробленому. Який як будь-який снобізм привів до самоізоляції.
А зараз все чудово. Ми впираємося на фронті або намагаємося протистояти відкату в тилу. Але навіть в цьому немає єдності. І ми знову говоримо про «якщо що». Але якщо нас запитати про «що?», залишається одне «якщо…»
Ось ще одна «червона лінія» в низці багатьох. Ці червоні лінії вже йдуть щільною «зеброю» і загрожують злитися в одне кумачеве полотно.
Вчора, ось, вони сказали, що нам більше не потрібно НАТО. Вони все частіше про це говорять. Як і про інші речі, які з холодної ясністю влазять в моє життя передчуттям обвалу.
Нічого особливого. Депутат сказала, що Україна повинна переглянути підхід до відносин з НАТО і відмовитися від ідеї вступити в альянс. Ні, не перукар. Глава парламентського комітету з, ви не повірите, нацбезпеки.
Аргументуючи це тим, що росія проти. Що НАТО нас «не хоче» через позицію Росії.
НАТО. Не хоче. Попри стандартизацію, що йде повним ходом, включаючи перехід на стандарти управління. Попри навчання, що йдуть повним ходом одне за одним. Не хоче.
І ще, мовляв, ми несемо через бажання вступити в НАТО репутаційні втрати. Не від подібного трешу на вустах глави одного з найсерйозніших комітетів. А через бажання отримати реальний договірний захист від озвірілого сусіда.
І ще вона каже про приклад Фінляндії. Відчуваєте? Перший раз про «фінляндизацію України» почали говорити за поребриком. А зараз і ці перестають соромитися.
Ще раз. Глава комітету з національної безпеки пропонує відмовитися від найважливішого елемента національної безпеки. Просто і зі смаком.
Похерити захист від ворога, посилаючись на незгоду з цим ворога. Правда, логічно?
Нічого дивного. Зовсім недавно вони бадьоро міркували про виведення натовських інструкторів в обмін на виведення російських військ, яких тут немає.
Ще раз. Виведення військ агресора в обмін на відмову від співпраці з союзниками у найважливішій оборонній сфері.
Та Бог з ним, з НАТО. Це просто поточний приклад такий. Про відводи себе на своїй же території, «просто не стріляти» і «будь-яку ціну» нам же більше подобається, правда?
Ці самі «червоні лінії» ростуть навколо як грати. І, до речі, чіпляються нитками на ваші білі пальта. До речі, дуже псують чистоту білого, дуже.
І тому я вас люблю. Але буду в це тикати до тих пір, поки вас не знудить на це саме біле пальто. Просто в режимі очищення.
І, може, тоді я повірю, що у нас все небезнадійно. І ми зможемо витягнути цю країну без безглуздого, безрезультатного і дуже кривавого п***єца, до якого, на жаль, схоже котяться по асфальту наші санки.
А то останнім часом у мене стійке відчуття, що все, на що нас вистачило, – це парад. Хоча він був чудовий. І дав нам відчути те, що ми начебто і пам’ятали, але давно цим не користувалися.
Так що, хлопчики й дівчатка, засуньте ваш спокій прямо в ствольну коробку добре начищеного кулемета. Ще трохи і вони обидва вам не знадобляться.
І не треба, прошу, про невдячну (або дурну) більшість. Більшість завжди хтось веде.
Просто в якийсь момент ми перестали їх за собою вести. Вирішили, що зробили достатньо. І що тут спрацює армійське «роби як я». Або вважали, що «вистачить, тепер самі».
Але ж ні. Дорога була довгою. Вони швидко втомилися. Посиділи на узбіччі, де їх розважали ті, хто пізніше поведе їх в сторону.
А потім взяли їх за руку і повели.
І в цьому наша спільна провина. І моя теж.
І тому я знаю, чому мені соромно за те, що відбувається.
І або ми за ними повернемося. Або вони підуть, і нікому буде побачити, як нас розчиняє горде небуття. Або тиснуть по одному.
Тому гординю теж засуньте туди, до спокою. І розгребіть дороги і мости один до одного. А якщо вже встигли їх підірвати – шукайте брід.
На нас чекає довга робота.
Спочатку повернутися на правильний напрямок. А потім вести інших. У правильному напрямку. І так далеко, щоб повернення назад було неможливим. Чисто фізично.
Ви запитаєте мене – як? Для початку треба зуміти зробити як раніше. Зібратися разом. Подумати, посперечатися (вже на ходу) – і вперед. Завжди виходило, пам’ятаєте? І в цей раз вийде. Іншого варіанту немає.
Нам ніхто не дасть окремий глобус України. Нам взагалі ніхто нічого не дасть.
Самі. Все самі.
А біле пальто не викидайте. Воно вам знадобиться потім. Коли все буде в порядку, і ми знову пересремося.
Хоча… може воно і піде на протирання для кулеметів. Ми ж так звикли їх чистити.
