Морозиво

Іван Хомяк
Іван Хомяк

(людські проблеми)

Наша головна проблема в тому, що ми пам’ятаємо не події, а спогади про події.

Наприклад, в далекому вісімдесят енному році в село привозили морозиво. Так, так, в сільмагах і чайних “найсмачніше в світі морозиво” було не щодня. Навіть не щотижня. Коли його привозили, новина про це миттєво облітала декілька сусідніх сіл (уявіть, про все миттєво дізнавалися навіть без вайбер-груп). Народ масово біг/їхав в торгову точку, тому що двадцятилітрового бідончика на п’ять тисяч населення, з яких півтисячі діти, не вистачало. Формувалася багатометрова черга, і понеслося: вас тут не стояло, куди без черги, мені займали, не більше пачки в руки…



Ось ти вже достояв до прилавка і, ковтаючи слину, дивишся на продавщицю, що накладає тобі цю їжу богів у вафельний стакан. Вона – богиня, володар світу, дух печери, що охороняє незліченні скарби. І ось стаканчик вже в твоїх руках, ти відходиш від натовпу і починаєш його їсти. Поруч стоять нечисленні, такі ж як ти щасливці, ви експертно повчаєте одне одного, як і коли варто відкушувати вафельного стаканчика, що можна, а що ні робити, щоб воно передчасно не потекло… Рай…

А зараз, захотів морозива. Пішов в один із декількох магазинчиків і вибрав один із багаточисельних різновидів від кількох виробників. Хочеш з шоколадом, зі смаком дині, кавуна, коноплі… Береш собі спокійно і відходиш від прилавка, продовжуючи втикати в телефон. Ти тут – не удачливий герой, який крутанувся краще за інших і отримав приз. Ти – рядовий звичайний покупець. Нудно це, не по-людські. Навіть якось соціопатично. І вже й смак цього морозива не той, що колись.

Пояснюється таке просто. Колись ти разом із морозивом отримував купу гормонів і нейромедиаторів (і соціальний статус, звичайно). Отримував як герой-переможець. Юна альфа-мавпа. Зараз твій статус: типовий, звичайний, невиразний, рядовий. Тому кожен раз, коли ти згадував цю подію, ти згадував не його смак чи якісь інші характеристики, а згадував саме свої емоції, викликаючи більшу чи меншу хвилю нових.

Ми – збочені мавпи, Для нас реальне чи абстрактне не важливо. Наступна згадка була вже не про подію, а про її останній спогад. І так далі, і так далі… Кожного разу мозок робив певну корективу, що призводило до ефекту “поламаного телефону” (раджу пошукати роботи американських нейрофізіологів із свідками в їхніх судах).

Тому ми забуваємо про дефіцит. Про те, що “передова” радянська промисловість не забезпечувала потреби своїх громадян. Дефіцит породжував тотальну корупцію за допомогою “торгівлі з-під прилавка”. А ціна? Давайте переведемо ціну морозива в сучасні гроші. Морозиво в ті часи коштувало 1,3-1,5 ціни буханки хліба (пломбир коштував 19-20 радянських копійок, хліб чорний – 16 копійок, білий – 28 копійок). А зараз? Зараз ціна майже не змінилася.

Ось такі ми забудькуваті мавпи. Тому, не опирайтеся на спогади. Якщо хтось сторонній їх кілька разів викличе у вас, то він зможе їх радикально змінити. Саме тому телевізор завжди перемагав, перемагає і буде перемагати холодильник.

Поділитися:
Share

Share