Що таке децентралізація?
Звідкіля раніше місцеві бюджети отримували фінансування?
Щоби відповісти на це питання, треба почати з історії зародження нашої планети. Ну добре, добре. Пожартували. Відправна точка історії фінансової децентралізації знаходиться вже у нашому тисячоріччі. До 2001 року, ще за часів колишнього Президента Леоніда Кучмі, регіони на 100 % залежали від Києва, а це значило, що їм необхідно було «пробивати» фінансування для свого міста у столиці. А це як зрозуміло тягнуло за собою корупційну складову.
Бюджетний дефіцит перекривався за рахунок трансфертів з центру за принципом лояльності до центральної влади. Тобто хто голосніше хвалив владу та віддано заглядав в очі, той і отримував в першу чергу необхідний шмат бюджетного пирога. Крига (повільно та зі скрипом) почала рухатись у 2001 році. Тоді парламентом були прийняті суттєві, можна сказати, революційні зміни до Бюджетного кодексу. Ручну схему розподілу бюджетних коштів було порушено, бо згідно з новим кодексом 50% коштів розподілялися за спеціальною формулою. Але все одно місцева влада не мала змоги встановлювати місцеві податки, які могли би залишати у себе на власні потреби.
Тільки у 2015 році, за підтримки Президента України Порошенка, відбувся другий етап реформи. Бюджети об’єднаних громад почали переводитись на прямі міжбюджетні відносини з державним бюджетом, оскільки їх урівняли в повноваженнях з містами обласного значення. Громади припинили залежати від району, міста, області. Фінансування стало дворівневим, прямим: від держави — безпосередньо громаді.
На місцях з’явилися:
1) акциз із роздрібного продажу з регульованою ставкою від 2% до 5%;
2) податок на нерухомість від 2% від мінімальної зарплати за метр квадратний, щоправда, квартири до 60 кв. м та будинки до 120 кв. м не обкладатимуться податком. У 2016 році верхня межа ставки податку підвищилася до 3%;
3) можливість регулювати ставку плати за землю, та інше.
У сукупності це дало додатково близько 20% місцевих бюджетів. Кілька років тому це був нуль. Різниця відчутна? Більш чим.
Окрім цього щезла ще одна своєрідна проблема. Раніше принципи бюджетного вирівнювання не стимулювали місцеву владу до економічного розвитку. А навіщо? До 2015 року уряд компенсував бюджетні розриви стовідсотково, тому у так званих депресивних регіонів не було ніякої мотивації скорочувати витрати. Все одно з Києва прийдуть гроші, яких не вистачає, і усі дірки можна буде позатикати. Але була ще одна халепа або, якщо по сучасному, зрада. У тих міст, яким вдавалося заробляти більше ніж витрачати (от дурні), надлишок забирали до центрального бюджету, а звідти він йшов на дотації «бідним» регіонам. «Хто кого годує» стало лейтмотивом для політичних спекуляцій, які не сприяли єдності країни.
Відтепер правила такої фінансової гри дещо змінились, і трансфертна політика реалізується таким чином. Дуже вумні економісти порахували середню дохідну спроможність по країні. Хто чомусь не в змозі досягти цього середнього показника — отримує лише 80% від бюджетного розриву. Як становиться зрозумілим, це стимулює їх працювати краще. Ефективні ж регіони не віддають весь надлишок до центрального бюджету, а лише його половину, що є також стимулом для розвитку. Ця система є набагато більш економічно стимулюючою ніж попередня, що дало свої результати, починаючи з 2015 року.
А тепер пропонуємо знов згадати правила гри, які існували двадцять років тому та озирнутись навколо. Є зміни? Ото ж…
