Ми все робимо правильно і тому переможемо

Я не буду переказувати програму партії «Європейська солідарність» і цілі, які декларують її лідери. Я розповім про те, якими я бачу цілі «ЄС» на наступний час, і чому я підтримую саме цю партію. Отже.

Будистська мудрість говорить, аби досягти просвітлення, треба подолати свого ворога і самого себе. Ворог визначений, і відбитися від нього ми зуміли. Це – уже прогрес (під час Перших Визвольних змагань України не вистачило навіть на це). Тепер українська нація зустрілася з противником набагато більш небезпечним – із самою собою. З тими проблемами, які в світогляді українців (тобто людей, які вважають себе такими по крові, по громадянству або за власним вибором) були присутні завжди, але на них заплющували очі через наявність проблеми більш важливої – боротьби з ворогом у всіх його втіленнях (комуністи, кремлівські пахолки з Партії Регіонів, «корпуси ДНР-ЛНР», тощо). А долати самих себе набагато важче, ніж долати ворога.

Пригадайте, як ви уходили з батьківського дому, аби жити самостійно. Пригадайте, як ви кидали насиджену роботу, аби поринути у пекло свого першого бізнесу. Згадайте, скількох комплексів та ілюзій вам довелося позбутися, і які зусилля знадобилося зробити над собою? А тепер усвідомте – от саме це мусить зробити ціла нація. Навчитися жити «на свої». Збагнути, що інтереси країни вищі за егоїстичне «мені винні». Це важко.

Розумієте, коли на початку війни західні дипломати просторікували про фінляндизацію України, вони справді не бачили іншого варіанту нашого співіснування з РФ ніж той, що був у Фінляндії після Другої Світової війни. Як бачимо нині, не безпідставно на Заході так вважали. Але Україна тоді продовжила опиратися і вимагати до себе ставлення як до рівноправного партнера. Україна за Порошенка високо задрала планку своїх вимог до світу.

П’ять років прибічники Порошенка прожили з ілюзією, що українці після Революції Гідності змінилися. Ми бачили волонтерський і добровольчий рухи. Ми бачили нечисленні «Майдани-3», «редути дурко-блокади», «міхомайданчики». Бачили ганьбище у вигляді пустого сектору прибічників ЗЕ під час «дебатів на стадіоні».

Так, українці змінилися, але лише якась їх частина. Нині ми відкриваємо, що навіть на Майдан чимало людей виходили за перемінами у вигляді «халяви від держави», за «аби не було корупції, але хай кум все порішає» і за «працювати як на ЗАЗ, а з/п отримувати як на БМВ». Ми бачимо людей, які марять більшовицьким «відняти і поділити», перекладеним на сучасну у вигляді «конфіскувати майно у корупціонерів». І ще на Майдан виходило чимало ідеалістів, які всерйоз вірять, що ніде в світі корупція не переможена – а ми мусимо, бо лише тоді…

Реальність же така, що власна держава – це не тільки переваги у вигляді мови, громадянства і ресурсів території країни. Це ще й відповідальність та необхідність важко працювати. І жертвувати. Необхідність змиритися з тим, що навіть високопосадові люди – лише люди. Що корупція існує скрізь – питання в обсягах. Що скрізь політики будують схеми – питання лише в характері. Що держава – важливіша за «стандарти». Що в Італії можуть посадити Марківа. Це – життя. Інакше не буває. Ідеалізм шкодить і позбавляє майбутнього. Час збагнути.

І люди, які це вже збагнули, існують. Це ті самі 25%. Не всі вони проголосують за «ЄС», але мітинг підтримати прийдуть точно. У країни лише два шляхи. Або далі рватися вперед, аби подолати системні проблеми країни на шляху до успіху. Або у блаженну фінляндизацію, варити вареники пихатим туристам з Москви та Челябінська. В парламенті потрібна сила, яка буде вимагати продовження необхідних для країни (хай навіть дуже болісних) реформ та збереження всього, що створено – армія, мова, віра, децентралізація, інвестори, 42% експорту в ЄС, реформи тощо й тощо. Чи під загрозою все це? Так, під загрозою. І навіть не через реванш проросійських сил. Є річ набагато страшніша – некомпетентність влади. Симон Петлюра не здійснював реванш – він був щирим патріотом. Але країну довів до зникнення. Чому? Бо був дилетантом. Це не мусить повторитися вдруге.

«ЄС» відстоює прозахідний вектор розвитку. А головне – «ЄС» має кадри, досвідчені та компетентні, аби вести країну в західному напрямку, здобуваючи успіхи. Так, з тими, хто розчарований та став жертвою телепропаганди ворогів і політботів, поширеної «корисними ідіотами», доведеться багато розмовляти, переконувати, наводити аргументи. Іншого шляху нема. Політична боротьба в цьому.

Я не знаю скільки «ЄС» візьме на виборах – це покажуть лише підрахунки голосів. Але я знаю, що «ЄС» пройде у Верховну Раду. І саме «ЄС» мусить стати кістяком тої частини народних обранців, які вимагатимуть збереження курсу на Захід. «ЄС» мусить стати лідером проукраїнських сил у парламенті. Хай навіть лідером меншості. До меншості приєднається інша меншість, і вони стануть більшістю.

Це мусимо зробити ми всі. Прийти. І проголосувати.