Нас, україномовних, знову загонять у гетто в своїй країні

Сергей Марченко
Сергей Марченко

Я розкажу вам, що буде.

Нас, україномовних, знову загонять у гетто в своїй країні.
Нам дозволять співать пісень. Народних, а не сучасних, звичайно. Українська ж бо – мова архаїчна.
Нам дозволять спілкуватися українською на роботі. Не в уряді та не в ІТ, звичайно, а десь у поїздній бригаді або Київзеленбуді. Українська ж бо – мова бидла, а не панів.
Нам дозволять вчити українською своїх дітей. Правда, за свій кошт. Українська ж бо нікому не потрібна, бо всі й так розуміють російську і «какая разніца, на каком язикє говоріть?»

Саме про це повернення на 1+1 малоросійських Сватів, що порушують цілу низку законів про заборону комуністичної символіки, прославляння країни-агресора, де лунають пісні забороненої в Україні кримнашистки Бабкіної.
Саме про це заяви голови АП Богдана про використання російської мови як офіційної на Донбасі, в Харкові, Одесі, де завгодно.
Саме про це штучно нав’язаний новим президентом дискурс, що мова не важлива, а важлива держава в смартфоні, факінг ІТ, переїхати в Український дім або ходити в АП в шортах.



Ми не Канада, де ні в кого не виникає питань, французи вони чи канадці. Не Швейцарія, не Бельгія. Ми не є сильною і згуртованою нацією, яка може дозволити собі мультикультуралізм у найширшому значенні цього слова.

Ми – хвора і ледве жива колонія Російської імперії, що ціною тисяч життів здобула історичний шанс на справжню незалежність. За п’ять років ні нові, ні старі політики так і не спромоглися надати нашій національній ідеї якихось модернових змістів. І мова – це зараз єдине, що тримає націю докупи. Вперше за часів незалежності більшість російськомовних українців прийняла українську мову своєю. Вчора бачив у парку мамочку, що телефоном розмовляла російською, а із маленьким сином – ламаною українською. І це не поодинокі випадки, а стійкий тренд останніх п’яти років.

Схаменіться, люди! Не дайте упирям все це зруйнувати! Без мови не буде держави у смартфоні. Смартфон буде, а держави – ні. І дуже не факт, що історія коли-небудь розщедриться на ще один такий шанс. Це не про мову двіж, а про виживання нас, як нації. Думайте!

* * *

Если честно, мне непонятно, откуда на шестом году войны эти дискуссии об эмпатии к российским оккупантам и целесообразности иметь единый украинский государственный язык. Написал два поста, вроде все логично изложил, но все равно люди приходят в коменты и вопрошают: что ж это ты за гад такой, Марченко, и где твой гуманизм и прочая толерантность? Нельзя же так о людях!

Можно! И вот почему.

Почему Россия воюет с Украиной, а не с Литвой или Эстонией, например? Потому что есть такое понятие, как цена агрессии. Цена агрессии в Балтии будет неприемлемо высокой для РФ. Потому что, в случае оккупации Литвы, оккупанты встретят ожесточенное сопротивление. Десятки тысяч литовцев войдут в Сопротивление. Русских солдат будут резать фермеры, студенты, проститутки, кто угодно и везде, где угодно – хоть в сортирах. Потому что российские оккупанты для них чужие во всем: от культуры до языка. И российским пропагандистам не удастся убедить литовцев, что они их братья и пришли спасать их от Европы.

Почему на России так популярно в любой непонятной ситуации бить хохлов? Потому что здесь, в отличие от Балтии, цена агрессии низкая. Вторгаясь в русскоязычные регионы Украины, оккупанты не только не встречают сопротивления, они получают поддержку оккупированного населения. Потому что говорят на одном языке. Смотрели одни и те же фильмы, где украинцы – убогие селюки, а россияне – красавчики и молодцы. Слушают одни и те же песни, в которых, естественно, тоже славят Россию. Сидят в Контактике, ставят друг другу классы.

Один язык и одна культурная среда – это прямое приглашение к оккупации. Ведь в таком случае, местное население не воспринимает оккупантов врагами. Враги для них, наоборот, киевская власть со своей мовой и вышиванками. Именно поэтому русскому языку нельзя давать никаких статусов в Украине, а украинская культура должна развиваться при гораздо более мощной, чем сейчас, поддержке государства. Язык и культура – основа суверенитета.

И именно поэтому эмпатия к врагам неуместна. Полные эмпатии люди не будут резать оккупантов. Они, скорее, пригласят их зайти на чай, а то они пришли сюда аж из самой России и, наверное, очень устали.

Потому я против эмпатии и против всего, что снижает стоимость агрессии для России. Я – не самый добрый человек, и я искренне хочу, чтобы российские солдаты купались в собственной крови, как только переступят нашу границу. Я хочу, чтобы цена агрессии для россиян в Украине была не просто высокой, а заоблачной. Чтобы их бабы и матери волком выли по всей России. Чтобы почта России нанимала дополнительных почтальонов носить похоронки. Как это не жестоко звучит, но неприемлемые потери – единственное средство, чтобы кремлевские карлики оставили мою страну в покое. И если для этого нужны смерти оккупантов, что ж – они меня не огорчат.


Andrij Bondar

Росія скликає засідання ООН через мовний закон в Україні…

“Одиннарот” – це російська шовіністична програма, якій підспівують російські націоналісти в Україні. Бо якщо “мова – дім буття”, а ваша мова тут лише російська, то ви живете не в українському домі буття. І вся ця програма зводиться і завжди зводилася до рівно двох речей – або асимілювати нас як малоросів, або знищити нас як українців. Третього не дано в цій програмі – вона так налаштована вже сотні років. І це підтверджено купою історичних доказів: чи ви триєдиний народ зі спільним царем, чи ви совєтський народ зі спільним генсеком, чи ви постсовєтський народ з путінським режимом.

Апґрейд цієї програми можливий лише в межах загальної зміни технологій: за царя це був Емський указ і заборона всього українського, крім народних пісень, за Сталіна це були розстріляна українська інтелігенція і ҐУЛАҐ, за Брєжнєва – психушки, тюрми і тотальна русифікація, за Путіна – “гради”, “буки” і медведчуківській телевізор. Ця програма не передбачає української України в будь-якій формі. А шляхи в цій ситуації рівно два: або ми з українською мовою як державною, або ми – додаток до Брянської області.

І всі фальшиві нотки про “права русскоязычных” – дика наруга над здоровим глуздом. Російськомовні в Україні завжди, за будь-яких українських мовних законів, мають більше прав за україномовних. Уже навіть тому, що останні завжди, все життя мусять виборювати мовнокультурні права для себе у своїй (!) країні, натомість російськомовні мають усе за замовчуванням – уже не кажучи про мовнокультурне московсько-лєнінґрадське запліччя, яке завжди до їхніх послуг. Це ж ми просимо, щоб нам відповідали нашою мовою, це ж ми вимагаємо дрібку поваги до себе в цьому тотальному світі російськомовного замовчування, де російська вшита в усі сфери життя.

Бо якби українська мала тут достатньо прав, їй не потрібні би були спеціяльні закони. Ми ж – завжди відхилення від колоніяльної норми, до якої всі звикли, бо “так удобно”. Кіркоров – удобно, “Свати” – удобно, масляковщина – удобно, “Мєнти” – удобно. Тільки українська – неудобна завжди. Наших співгромадян вони годують десятиліттями лайном з проросійських телекнопок. Це “удобно” та комерційно вигідно. Це дає плоди. Це дає політичні плоди і здатне розвернути країну з її шляху. І зневажають нас теж, до речі, саме за це: ми – народ, який споживає чуже низькопробне лайно. Нас ненавидять як українців, а зневажають саме як російськомовних малоросів, які добровільно їдять чуже лайно. От і вибирайте: між їхньою ненавистю та їхньою ж зневагою. Tertium, як то кажуть, non datur.

Ага, і обов’язково згадайте тут про Канаду, Бельгію і Швейцарію. Разом посміємося.

Поділитися:
Share

Share