Хочу прокинутись

Evgeniya Podobna

Коли почалась війна, довелось довго, систематично і, так, на волонтерських засадах, працювати з іноземними колегами. Спершу – було витрачено купу часу, щоб довести до них – німців, і американців, румунів і азербайджанців, англійців і молдован, – що в нас відбувається насправді. А, повірте, це було непросто. Робити їм підбірки цікавих тем, щоб вони писали про нас і нагадували читачам в своїй країні, що в нас все ще війна. Шукала спікерів, домовлялась про коментарі та інтерв’ю. Але найбільшим шматком роботи було навчити їх розпізнавати російські фейки. На конкретних прикладах, довго і марудно. І ця праця приносила плоди – вони писали, говорили, доносили. І часто кидали посилання на статті чи новини про події на Донбасі – глянь, чи не російський фейк? Як же соромно мені було відповідати на їхні запитання: чи правда, що у вас, в воюючій країні, комік переміг на виборах? Двоє сприйняли це за російський фейк і готувались написати матеріали-“разоблачєнія”… вони були в шоці.

Такий відчай, як зараз, в мене був рівно 5 років тому, коли здавалось, що ти клепки погубив, бо такого бути просто не може, і купа людей в твоїй країні просто збожеволіла. Дежа вю. Вибачайте, немає в мене в другому турі “толєрантності”. Вона була в першому. Поважати вибір іншого можна, коли людина обирає з ким спати, яку музику слухати і в якого Бога вірити. Але не тоді, коли вона підписує вирок тобі, твоїй країні і, взагалі, всьому у що ти віриш (ні, я не про Порошенка зараз, а про курс, яким пішла країна).

Можливо, в мене вже паранойя (і хоч би це була лише паранойя), але щось мені підказує, що ми на порозі не просто великого трешака, а громадянської війни. Я відмовлялась від багатьох крутих пропозицій по навчанню чи роботі їхати за кордон, бо, як не пафосно це прозвучить, люблю, чорт забери, свою країну і вірю в неї. Вірила. Зараз вперше в житті розумію, що, напевно, таки зможу мігрувати.



Ми загрались в демократію. І вона, очікувано, переросла в охлократію. Для гомо-пост-совєтікус, яке, згідно з дослідженнями, за рік не прочитує жодної книги, але чекає месію, який “все порішає”, свобода – це зло, бо вона не знає, що з нею робити. Таке вже було в 1861 році. Коли кріпаків відпускали, вони падали в ноги своїм панам і просили лишити їх в рабстві. Ще через півстоліття ці люди віддали перевагу крикливим більшовикам, які обіцяли кожному набите пузо і світле майбутнє. А потім вони ж їли своїх дітей і варили черевики, а всіх, хто рипався, просто добивали різники в Сандармохах. Електорат Зе, принаймні його більшість, правда, навряд знає, що таке Сандармох, але то вже неважливо.

Хочу прокинутись, і щоб це було лиш нічним кошмаром.

Поділитися:
Share

Share