Якими вони були раніше… Приватний погляд
Так вийшло, що свого часу я особисто спілкувався з трьома основними кандидатами на булаву. Тому напередодні виборів вирішив повторити свій минулорічний текст, який дещо доповнив та уточнив. Лонгрід.
Спочатку я познайомився з ТИМОШЕНКО.
І не просто познайомився, а провів з нею три довгі доби. Це було 24-26 березня 2009 року, коли вона прилетіла до Японії, а я тоді працював в українській амбасаді.
Візит прем’єра України до Країни, де сходить сонце, був взагалі першим за всю історію двосторонніх відносин. Там вже двічі побували Президенти – Кучма і Ющенко, а у 2007 році повинен був полетіти Янукович. Але цього так і не відбулося – візит, який ретельно готувався, за десять днів до початку був скасований. Ющенко тоді в черговий раз розпустив парламент, і Янукович не наважився відправлятись в далеку дорогу. Японці, які чутливі до подібних речей, образилися. Формальною причиною перенесення поїздки назвали потребу Януковича в негайній операції на коліні, хоча японські дипломати скептично оцінили таку версію.
І от перед ними постала Тимошенко… Переді мною також – ми спілкувались практично цілодобово. Основне враження: розмовляючи тет-а-тет, вона реально вміє гіпнотизувати. Бере тебе за руку, дивиться в очі і говорить-говорить-говорить… Кудись пливе мозок, і ти починаєш вірити, що сказане нею – істина в останній інстанції. І лише через деякий час вмикаєш розум і розумієш, що тебе шиють у дурні як в емоційному плані, так й у логічно-фактологічному. Але то вже потім…
І ще. У неї шалена працездатність – три ночі вона спала по 1,5-2 години і всіх тримала біля себе. Немиря тоді ходив сірий та пом’ятий, а вона хизувалась своїм Луї Вітоном без натяків на втому. Японці їй грошей так і не дали (а прилітала вона саме за ними), але ще довго цокали язиками, згадуючи “прикид”, форми та проникливий голос української леді Вінтер.
А наступного року (2010) я особисто познайомився з ПОРОШЕНКОМ – він тоді працював міністром закордонних справ.
Що впадало в очі, так це дуже високі амбіції – саме вони відрізняли його від попередників. І на першому місці стояли амбіції не особисті (хоча цього також вистачало), а державні – до нього я не зустрічав жодного держслужбовця, який би НАСТІЛЬКИ завзято вболівав за справу і болісно сприймав поразки. Диктатором до підлеглих (на відміну від Тимошенко) назвати його не можна, але він реально заряджав особистим завзяттям всіх, хто працював поруч. З паперами мати справу не любив – іноді рутинні документи чекали на його підпис місяцями. Віддаючи перевагу живому спілкуванню з іноземними колегами, чудово оперував логікою, історичними фактами, планами. Бездоганною англійською мовою. При цьому письмових тез, які ми для нього готували, не визнавав – все тримав у голові, за ніч досконально вивчивши те чи інше питання.
Ще тоді я подумав, що нарешті у вищих щаблях з’явилась СИСТЕМНА людина. Знаєте, якщо претендент на високе державне крісло у своєму житті не побудував жодної регресійної моделі та поняття про це не має, його до цього крісла підпускати не можна. Тим більше до президентського. Бо він (Зеленський, Ляшко, хто-там-ще) не розуміє, що таке фактор, причина, цінність, мета, проблема, задача. Тимошенко розуміє, але для неї мета – особиста влада і влада над своїм оточенням, це дуже впадало в очі при особистому спілкуванні. Порошенко також розуміє. Але він вбачає себе українським Шарлем де Голлем, бо головне для нього не влада як така, а амбіційна можливість залишитись в історії людиною, за президентства якої країна пройде точку неповернення до “рускаваміра”.
Якого року зустрів ЗЕЛЕНСЬКОГО, не скажу. Пам’ятаю лише День народження у одного бізнесмена, якого знаю з дитинства. Так от, Володю він найняв у якості тамади. У шкіряних штанцях вертлявий хлопчик бігав проміж гостей, оголошував музичні номери, шуткував (експромтом, а тому дуже невдало) і розпихував по кишенях купюри, які йому сували. Скакав він, а соромно було мені. Ще тоді подумав: навіщо це приниження, коли люди наймають блазнів на приватні вечірки – невже гості не можуть й без них весело спілкуватись між собою? Це ж не дитячий садочок, де без клоуна ніяк… Якби мені тоді сказали, що він на повному серйозі претендуватиме на президентство воюючої країни, я б від сміху поперхнувся тортом. Але наразі не до сміху…
До чого ці спогади?
Є три пастки, які крадуть наш спокій: туга за минулим, тривога за майбутнє та невдячність за сьогодення.
Шкодувати про минуле безглуздо, з нього потрібно виносити уроки.
У сьогоденні ми продовжуємо боротися за свободу і державу. Бо тільки свобода, побудована на жертви і крові, стає незворотною. А точка неповернення у цьому сенсі ще не пройдена – і це наша відповідальність за майбутнє.
На тлі цієї боротьби ми вперше в історії перейшли до справжнього державного будівництва.
І тут вже починають працювати інші правила – правила ефективного розподілу праці. За цією логікою раз на 5 років ми делегуємо людині певні повноваження управління державою.
Ця людина отримує не тільки посвідчення Президента, але й безліч інструментів своєї діяльності, головний з яких – величезний обсяг інформації, що надходить з відкритих і дуже закритих джерел.
Виходячи з сукупного аналізу такої інформації, а не тільки з емоцій і патріотичних гасел, приймаються державні рішення. І лежать вони в площині МОЖЛИВОГО, а не бажаного.
Ми не читаємо пошту глави держави, але прагнемо всього і відразу, вважаючи наші вимоги і його обіцянки достатніми для цього умовами.
Ми зберегли країну, з нуля побудували армію, розпочали економічний підйом (13 кварталів поспіль йде неухильне зростання), повернулися до європейських цінностей, отримали безвіз та свою церкву.
І це все за 5 років …
Для когось “цілих”, але об’єктивно – “всього”.
Нам цього мало, і це природно, бо тільки занепокоєність змушує людину і суспільство рухатися вперед.
Але, для того, щоб рухатися вперед також необхідно, щоб Президент реалізовував свою програму, звітуючи перед виборцями, лікар лікував, а вчитель вчив, вдосконалюючись і проходячи переатестацію.
У нас демократична держава (навіть понад те), і якщо ви бачите, що це поганий Президент, 31 березня виберіть іншого.
Водночас треба вміти цінувати те, що маємо, бо найкраще – ворог хорошого, а перманентні революції, внутрішні чвари та контроверсійні “нові курси” не зробили щасливою ще жодну країну.
Проте вперше на чолі держави професіонал, якому треба надати можливість довести справу до кінця і виконати те основне завдання, яке стоїть перед всіма нами – пройти точку неповернення, про яку я згадав вище.
Якщо я не правий, назвіть у коментах прізвище людини, яка у змозі виконати це завдання краще. З аргументами і бекграундом цього претендента. Лозунг “Аби не Порошенко!” засуньте собі у дупу – це інфантильна позиція безвідповідальної людини.
І останнє… Не вірте, якщо вам обіцяють ескалатор до вершини. Для цього необхідно використовувати сходинки. І пройти потрібно через кожну з них. Тому нам своє робити – і краще, якщо це буде професійно та відповідально.
Гарного дня, друзі!
Поборемо.
