Сьогодні виповнюється 20 років, як убили мого батька

Тарас Чорновіл
Тарас Чорновіл

За політичною колотнечею про В’ячеслава Чорновола зараз рідко хто згадує. А жаль, бо на дуже багато нинішніх питань він уже дав відповідь пару десятиліть тому. Уже давно пояснив цей феномен переродження деяких “ура-патрійотів” з опозиціонерів до влади в опозицію до держави. Не вчимося нічого в тих, хто найвищу ціну сплачували за нашу незалежність, – то мусимо й далі ходити по колу. Бо вже ж ніби відірвалися від тієї проклятої Богом Московщини, чого так прагнув Чорновіл, ніби вже пішли своїм шляхом… І маєш тобі – насєлєніє хоче все повернути назад. А “велемудрі” політикани може й розуміють, до чого веде їхня діяльність, але ж зупинятися не бажають, бо на ошалілій критиці легше сподобатися посполитим землячкам.

Чорновіл і Порошенко дуже різні й за долею, і за шляхом до української ідеї, і за методами своєї діяльності. Але щось їх таки поєднує. Найперше – це бачення того, якою повинна стати наша країна та готовність за це боротися не жаліючи сил. А друге – це те, як проти одного й другого борються всі брудні сили в країні та з поза її меж. Із Чорноволом уже доборолися. Пригадуєте той маніфест рухівських розкольників, чиїми руками знищували Чорновола вороги незалежності й демократії: “Якщо Рух перечепився через Чорновола, то Рух його переступить”. Саме так з ідіотським смішком вигукував тоді Черняк. За якийсь місяць переступили. Там, на Бориспільській трасі. А ще ж скільки разів переступали, коли він починав чогось добиватися, вигризав у невблаганної історії шанс для України. Було ж це і у втраченому для країни 1991-му, й у програшному 1998-му. І сотні разів на кожному хоч трішечки значимому закруті нашої державної долі.

Щось неймовірно схоже відбувається й зараз. Той самий тотальний шквал бруду, брехні й шельмування… І те саме тупе підтакування нашої дорогенької громадськості. Це ж ми всі вміємо лише заднім числом бути мудрими й цінити те, що втратили. Пост-фактум ми й свої тодішні судження та оцінки переписуємо: хтось лише з фейсбука повитирає, а більшість і з пам’яті. Тепер нагадай львів’янам або киянам, як вони до самого дня 25 березня 1999 року обливали брудом Чорновола, то ще й образяться. А тоді ж твердили: диму без вогню не буває, та бігли поширювати чергову липку й брудну побрехеньку. Те саме маємо й сьогодні.



Тоді, Чорновіл сказав ці слова: «Дай Боже нам любити Україну понад усе сьогодні – МАЮЧИ, щоб не довелося гірко любити її, ВТРАТИВШИ. Настав час великого вибору: або єдність і перемога та шлях до світла, або поразка, ганьба і знову довга дорога до волі». Що поробиш, можливо доведеться пройти ще одне коло. Наші дрібні розбірки на тлі історії – дрібничка. Вона, закривши нам ще один шанс до волі, як такий, що виявився незатребуваним, з часом відкриє наступний. От тільки чи це буде через десять років, чи за 100, чи знову через 300? В історичній перспективі це дрібничка. А нам, у рамках нашого життя – не надмірна розкіш: розкидатися століттями, аби лиш потішити чиїсь амбіції або задовільнити своє прагнення поочорнювати все довкола себе?

Поділитися:
Share

Share