За кого «не відповідає» Юлія Тимошенко. №№1-3. Петро Толочко, Павло Лебедєв, Віктор Лозінський

Я свого часу хотів запустити серію публікацій “За кого “не відповідає” Юлія Тимошенко”.

Хотів підійти до всього цього ґрунтовно, скласти списки, опрацювати матеріали, назбирати фотографій тощо.

Але часу хронічно бракує, а деколи щось окреме потрапляє до рук, тому вирішив, що піду не за ранжиром, а за тим, що перше потрапляє на очі. Тому номери цих міні-справ ні про що інше, окрім порядку висвітлення, не означають.

№1 ПЕТРО ТОЛОЧКО

Зараз почну серію з доволі сірої, пронафталіненої постаті, хоча його псевдо-наукове вчення стало однією з основ теорії русскага міра.

Знайомтеся: Петро Петрович Толочко. У політиці був затятим комуністом, потім, зрештою, виплив у “Громаді” Павла Лазаренка. За його партійними списками пройшов уперше до Верховної Ради третього скликання в 1998 році. Був на почесному місці №2 у списку. Після зняття з останнього недоторканності та втечі з України, разом з правою рукою Лазаренка Юлією Тимошенко переметнувся до нової партії та фракції «Батьківщина». Уже за виборчими списками «Батьківщини» в 2002 році пройшов до Ради 4-го скликання. І знову мав почесне місце №9. Я сам з 2000-го був нардепом, починаючи з січня 2001-го товаришував з Тимошенко, а всіх її депутатів знав, як облуплених. Так от, Толочко й тоді проповідував свої русско-мірівські ідеї та деякий час був дуже наближеним до Тимошенко. Не скажу, що він був надто впливовим у якихось питаннях, окрім ідеологічних, але звично був поряд з лідеркою та використовував партійні можливості для впливу на суспільство в проросійській пропаганді. Посварився з Тимошенко через кар’єрні питання: хтось (здається, комуністи) запропонував його на посаду віце-спікера, а Тимошенка вже з іншими про підтримку на цю посаду домовилася. Тому конфлікт з часом розгорівся, й Толочко попрощався в 4-му скликанні з Тимошенко й “пішов по руках” аж до Литвина. А про Тимошенко тоді розповів дуже багато цікавого: й про проплачені мітинги, й про корупцію, й про безпринципність.

А що ж це за такі важливі погляди й принципи були в Толочка? Найперше, він автор остаточної редакції російської версії про Київську Русь, як «спільну колиску трьох братніх народів». Чим ця антинаукова теорія відгукнулася Україні? Включіть новини й послухайте репортажі зі сходу України. Саме там русскій мір стріляє вже не теоріями, а мінами й снарядами. Ще Толочко в час свого перебування в «Батьківщині» заявив, що ніякого Голодомору-геноциду українського народу не було. Пропоную тут і далі уривки з трохи відчищеної в компліментарному тоні статті у Вікіпедії:

«У своїх виступах на громадсько-політичні теми виступає проти націоналістичного потрактування історії України; у висловлюваннях щодо історичних періодів, що не є його сферою наукових інтересів, схиляється до думок та формулювань, що повторюють установки офіційної радянської історіографії. Заперечує твердження, що Голодомор був геноцидом проти українського народу».

Розміщував у зарубіжній пресі статті, в яких критикував українську історіографію та переконував, що українці – повністю споріднені з російським етносом. Чи нема частки його зусиль у тому, що нині на Заході ще часто Україну відносять до сфери російських законних і логічних впливів.

Доходило аж до примітивних дрібниць. Уже при Януковичі демонстративно залишив Громадську раду з питань гуманітарної політики під керівництвом Президента на знак незгоди з його указом про відзначення 1000-ліття Софії Київської в 2011 році. Адже російські офіційні історики, попри розшифровані нові графіті, наполягали на традиційній пізнішій даті, яка робила Новгородську Софію старшою за Київську. Ну але цей свій фортель він викинув уже поза Верховною Радою та фракцією Тимошенко. А будучи її вірним соратником у своїй книзі «Давньоруська народність: уявна чи реальна» Толочко досліджує проблему: чи справді існувала давньоруська народність? Нав’язує думку про існування в X-XIII століттях єдиної давньоруської етнокультурної та соціальної спільності, яка цілком відповідає поняттю народності (наукова основа принципу триєдиної нації та ідеологема руського міра).

У жовтні 2011 р. П. П. Толочко презентував та пропагував у Києві доповідь С. Кургіняна «Росія-Україна: потрібна повноцінна стратегія» що була опублікована напередодні в газеті «Завтра». Доповідь критикувала українську політику євроінтеграції, зокрема наміри отримання асоційованого членства у Європейській зоні вільної торгівлі як альтернативу включення до Митного союзу. Результатом можливого приєднання України до ЄАВТ в доповіді проголошено «геополітичну катастрофу, яку за масштабами і наслідками можна порівняти з розпадом СРСР». Нічого не нагадує? Це ж майже пряма цитата Путіна. Але ж Путін, здається, це сказав уже пізніше. А Толочко з Курягіним наполягав на цих заявах уже в 2011-му.

Жорстко плюгавив Революцію Гідності, підтримував у російській пресі всі дії й заяви Путіна. Встиг відзначитися в ряді антиукраїнських організацій. Один з лідерів Всесвітнього російського народного собору, після розкрутки в «Батьківщині» спробував самостійної політичної діяльності – став співзасновником «Партії політики Путіна». Так, була в Україні й така!!! А під час активних і за день до кривавих подій на Майдані (18 січня 2014 року) разом із Затуліним, Царьовим, Вітренко та іншою нечистю організував справжній російський шабаш у Переяславі. Процитую з наявного в мене документа:

«Тоді у Переяславі відбулося «зборисько» антиукраїнських сил, де приймалися важливі рішення. Перша частина, а саме мітинг і покладання квітів до пам’ятника «Навіки разом» були лише прикриттям. Головні події відбулися у Районному будинку культури. Там, пройшов так званий «Собор слов’янських народів Білорусії, Росії та України».

Серед учасників цього дійства («збориська») були присутні офіційні особи Російської Федерації, Білорусії, СНД, народні депутати України і представники так званої громадськості, зокрема, Костянтин Затулін –директор Інституту країн СНД, персона нон-грата в Україні (Росія); Леонід Івашов – генерал-полковник, президент Академії геополітичних проблем (Росія); Віктор Водолацький – депутат Держдуми РФ, верховний отаман Союзу козачих військ Росії і зарубіжжя (Росія); Ніколай Сєргєєв (Білорусія) та ін. Серед них проглядалися й наші «землячки», а саме: Олег Царьов – тоді – народний депутат України, пізніше – «спікер парламенту» так званої «Новоросії», оголошений у розшук; Петро Толочко – співголова Собору від України, академік НАН України, колишній почесний громадянин міста Переяслава; Наталія Вітренко – лідер Прогресивної соціалістичної партії України; Георгій Крючков – секретар громадської організації «Український форум», один з керівників тепер забороненої Комуністичної партії України; Анатолій Філатов – голова «Таврійського Союзу».

Цілком очевидно, що рішення, які там були прийняті вплинули на подальший хід подій, бо вже через три дні, 22 січня у Києві розпочалися розстріли мирних людей на вулиці Грушевського». Саме з цього заходу й публікую тут одну з фотографій.

Отакій одіозній постаті, яка не просто проповідувала руській мір, а була одним з авторів цього путінського проекту, не лише пригріла, але й завела у велику політику Юлія Тимошенко. Але потім Толочко почав гратися у власні проекти, тому, звісно ж, пані Тимошенко «за нього не відповідає». Отака баєчка, любі мої.

№2 ПАВЛО ЛЕБЕДЄВ

Продовжу цю несистемну серію про українських (чи деколи російських?) політиків, за кого «не відповідає» Юлія Тимошенко, хоча саме вона дала старт їхньому політичному життю. Зараз, фактично, за методом випадкових чисел, вибрав страшну для сьогоднішньої України персону російського громадянина, міністра оборони часів Януковича, особу, яка зрадила країну, зруйнувала армію, видала росіянам усі без винятку військові таємниці, відкрила шлях російській агресії та багато іншого. Це все він – Павло Валентинович Лебедєв. Про нього ми стільки наслухалися за ці роки російської агресії, що ще щось добавляти тут нема потреби. Виникає лише одне закономірне питання: А при чому ж тут Юлія Тимошенко?

А все дуже просто. Вартує лише глянути, як розвивався життєвий шлях цього зрадника та коли він неочікувано опинився відразу в вищій лізі української політики. Лебедєв народився в 1962 році в Росії. Пройшов шлях слюсаря, військового курсанта за спеціальністю фінансист, у 1984 році був направлений на службу в Чернівці, де до 1992 року дослужився до посади заступника начальника фінансової служби дивізії. Посада не аж надто висока, але прибуткова. У цьому році стараннями мого батька було, попри шалений спротив, ухвалено рішення про обов’язкову присягу армії на вірність Україні. Лебедєв присяги не приймав. Чи не забажав Україні присягати, чи остаточно обрав бізнес, чи ще що…

Далі аж до 2006 року Лебедєв нарощував свій бізнесовий та фінансовий ресурс. До числа олігархів не увійшов, керував підприємствами й групами, які володіли доволі солідним ресурсом. Мав спільний бізнес з Юрушевим. Отже, тільки бізнес – жодної політики чи впливу на неї.

Але надійшов 2006 рік. І пан Лебедєв раптом виплив на завідомо прохідному місці №73 в списку Блоку Юлії Тимошенко. Правда заводили його у список не як бізнесмена (там список від бізнесу аж тріщав і явно не змахував на партію захисників простого народу), його записали скромним начальником відділу інституту проблем екології та енергозбереження. Був, як депутат, дуже пасивний, але набував політичної ваги, впливів та почав розкручувати майбутню власну кар’єру. Але він не став класичним бізнесюком, який просто купив у Тимошенко місце в списку й далі пішов до регіоналів (тоді прем’єром був Янукович, а БЮТ став основним постачальником тушок для ПР). Він залишився з Тимошенко до самого кінця скликання, яке, властиво, дуже скоро закінчилося дочасними виборами. Це може свідчити, що там був не чисто фінансовий, а політичний фактор – Лебедєва до БЮТу прикомандирували не регіонали, а хтось важливіший і не такий дріб’язковий. Не бачу нікого більш відповідного на цю роль, ніж той же Путін, точніше, його спецслужби. До Путінської приймальні Тимошенко вже давно стежечки протоптувала.

Зрештою, отримавши належний і не скандальний старт політичної кар’єри, Лебедєв на наступні вибори 2007 року вже пішов у списку ПР, далі в 2012-му обирався в Севастополі, але зразу ж склав повноваження через призначення в уряд міністром оборони. Ну а далі все вже було ясно: зрада, зрада, зрада… Утік з України відразу ж услід за Януковичем, потім засвітився на урочистому збіговиську в Кремлі з нагоди анексії Криму Росією. Зараз компанії екс-депутата Тимошенко та екс-міністра забудовують кримське побережжя.

Ну звісно ж, Юлія Тимошенко «не відповідає» за цього державного зрадника. Вона ж тільки допомогла комусь нам невідомому завести цю відверту агентуру з російським громадянством у вищий ешелон української політики. Усе решта вже зробили в Януковича в наступні роки. Які ж питання можуть бути до «святої» Жулії?

№3 ВІКТОР ЛОЗІНСЬКИЙ

Не дуже мені йде ця серія про тих «діячів», за яких «не відповідає» Юлія Тимошенко. Не так проблема з нестачею часу, як просто не хочеться зайвих негативних емоцій. Усіх цих фігурантів, від яких вона згодом так вміло відреклася, я добре знав особисто. Знав саме як членів БЮТ/«Батьківщини». Ці знайомства часто не були приємними, а спогади примножені пізнішою інформацією тим більше задоволення не добавляють. Але спробую трошки розворушити згадки про тих «героїв нашого часу», яких завела у велику політику або ж порятувала у важкі часи Тимошенко.

Сьогодні починаю маленьку підсерію про бютівців-убивць. Там, вочевидь, таких могло бути й більше, але в кримінальних справах відмічені троє: Лозінський, Шепелєв, Мангер. Усіх їх яро захищала Жуля Володимирівна, а коли ховати шило в мішку вже стало неможливо, просто зреклася від своїх колишніх протеже й почала називати наклепниками й прислужниками злочинного режиму Кучми/Ющенка/Януковича/Порошенка всіх тих, хто їй про це нагадував. Тут не буду робити великих біографічних описів, самі можете нагуглити тонни матеріалів. А я лише наведу декілька штрихів та означу їх відповідними часовими рамками.

Отже, Лозінський Віктор Олександрович. Це ніби перенесений із середньовіччя в наші дні феодал. Осідлав свій Голованівський район на Кіровоградщині, висмоктував з нього ресурси, багатів, відбирав у своє володіння та підминав під власну агрокомпанію все, що йому припадало до душі. А коли хтось пробував чинити опір, жорстоко розправлявся: самостійно або ж за допомогою відданих головорізів. Проти тих, кого просто побити до пів-смерті було ризиковано, або ж проти владних інституцій використовував пригодованих служителів феміди. Для такої «прикормки» потрібних людей Лозінський у відібраному в громади лісі влаштував мисливські угіддя для королівських полювань та комплекс для всіх земних утіх, який містив ресторан для обраних, сауни та відповідні номери.

Розказували (може брешуть?), що коли в гості до голованівського феодала мали приїхати якісь особливо цінні гості, то дорогих повій транспортували прямо з Києва. Особливо часто всіма цими утіхами насолоджувалися члени Верховного та деяких апеляційних судів. Сам там не був, але між суддями про таке місце відпочинку від трудів праведних ходили численні чутки.

Поза тим Лозінський прагнув пробратися до високих владних коридорів, але там його сприймали лише як ще одного мерзотника, чиїми послугами користуватися зручно, а бруднитися якимись спільними справами не хотіли. За часів Кучми Лозінський лише закріпив за собою вузьку сферу впливів у одному провінційному районі, та й то неофіційно. Данілич таких проходимців зазвичай толерував, але навіть на посади голів РДА не призначав. І тут підійшли вибори 2004 року. Лозінський зробив ставку на Януковича. Дуже активно організовував виборчу кампанію в підконтрольному територіальному виборчому окрузі. Став там довіреною особою кандидата в президенти Януковича В.Ф. Яким чином у тих трьох районах вибивав голоси та як ламав членів комісій – ходили дуже погані чутки. Щось на зразок вивезення в ліс і погроз зброєю. Зрештою, свідком не був, доказувати не стану.

Але коли вибори в другому турі були визнані сфальсифікованими й оголосили пере голосування (так званий «третій тур»), він знову подав заявку на призначення себе довіреною особою. Мене тоді біс поплутав і я опинився не лише в ПР, але й очолив у третьому турі виборчий штаб. На той час володів нотаріально завіреним правом підписувати від імені Януковича всі виборчі документи. А серед них і подання в ЦВК про реєстрацію довірених осіб. Пригадую, як ми зі Сергієм Ларіним проходили той перелік і дійшли до прізвища Лозінського. Уже не згадаю, хто з нас першим вигукнув: «Ні! Тільки цього нам ще бракувало!» Лозінського не затвердили. А третій тур пройшов спокійно, без особливих порушень і президентом став Ющенко. Лозінський, вочевидь, на якийсь час заліг на дно, принаймні з того часу жодних повідомлень про нього не бачив окрім новин про нагородження двома орденами УПЦ-МП (орденом Нестора Літописця та преподобного Іллі Муромця).

А потім Ющенко помирився й подружився з Януковичем і Лозінський знову виринув і повторно запропонував свої послуги штабу Януковича. Мої стосунки з партією тоді швидкими темпами погіршувалися, а до роботи штабу мене вже й близько не підпускали. І Лозінський зумів доволі легко напроситися на нову співпрацю. Він знову очолив виборчу кампанію Партії регіонів та став уповноваженою особою ПР у своєму окрузі №98 на виборах 2006 року. 16 квітня 2006 отримав щиру подяку від Віктора Януковича «за самовіддану працю під час виборчої кампанії 2004 року та активну життєву позицію і відданість ідеалам Партії регіонів». Але до списків Лозінського Янукович не пустив – там дозволялося йти в політику лише своїм, донецьким бандитам, а з інших регіонів добирали людей без брудних плям у біографіях («без брудних» у тих межах, як це сприймали лідери ПР).

І раптом на позачергових виборах 2007 року Лозінський засвітився уже в списках БЮТу Тимошенко. Я тоді ще з Жулею підтримував нормальні відносни й поспішив передати їй інформацію про те, яку погань вона до себе бере. Але реакції не було. Та й для чого перейматися моральним ликом нового члена, якщо він гарантував хороший результат на виборах у своїх володіннях. Отак відданий ідеалам Партії регіонів Лозінський опинився в фракції червоно сердешних. До Ради пройшов за наперед прохідним №96. А куди в Раді особливо охоче прямують затяті корупціонери? Правильно, в комітет із боротьби з корупцією. Рідна фракція провела його на посаду члена Комітету ВРУ боротьби з організованою злочинністю і корупцією, голови підкомітету з питань контролю за дотриманням законодавства у сфері боротьби з організованою злочинністю і корупцією органами державної влади та місцевого самоврядування. І так би й понині тривала плідна діяльність ще одного «анти корупціонера», доки б його не потіснили нинішні нагліші й голодніші борцуни. Але стримував себе Лозінський у пристойних рамках недовго. Незабаром прозвучав перший дзвіночок, на який Тимошенко та її оточення, попри обурення багатьох інших партій, не звернула уваги.

Відбулося це незадовго до королівського полювання на людину в середині 2009 року. Депутат-бютівець видушив з Голованівської міської ради рішення про зняття тризуба зі стели на в’їзді до міста та заміни його на серп і молот «з метою відновлення історичної памяті й виховного впливу на молодь». У червні сам Лозінський профінансував та контролював знищення українського герба та встановлення символіки СРСР. Численні обурення, які тоді звучали й у Верховній Раді, Юлія Тимошенко звично обізвала «наклепами та політичною провокацією з боку злочинного режиму Ющенка». У той же час у Раді були озвучені й оприлюднені в пресі повідомлення, що депутат від «Батьківщини» влаштовує жорстокі розправи над неугодними, піддає людей тортурам, багатьох на ніч прив’язували до дерев у захопленому Лозінським лісі.

Безкарність та партійна підтримка мусили призвести до особливо страшних наслідків. Уже 16 червня Лозінський та підконтрольні йому керівники місцевих правоохоронних органів влаштували п’яне полювання. В лісі побачили місцевого мешканця Валерія Олійника. Лозінський спершу відкрив вогонь по людині (згодом у тілі виявили десь до двадцяти вогнепальних поранень), коли важко поранений селянин із майже відірваною ногою все ж спробував напівповзком утекти, Лозінський догнав і збив його своїм джипом та став жорстоко бити ногами по голові й інших частинах тіла. Від завданих поранень, переломів та побоїв чоловік помер, а мати не змогла впізнати в тому криваво місиві свого сина.

Тимошенко, як і зараз із Мангером, відкинула всі звинувачення, а на захист убивці виступила вся фракція. Кожем’якін та Пилипенко публічно вимагали від міністра Луценка, щоб той ініціював нагородження «героя, що знешкодив небезпечного злочинця». Пилипенко навіть спрямував відповідне офіційне звернення. І лише коли випливли всі страшні факти, Жуля Володимирівна раптом вирішила, що їй краще дистанціюватися від жорстокого убивці.

Вона вишукала свого однопартійця, який уже переховувався (від правоохоронців, але не від своєї партійної лідерки) й переконала його написати заяву про складення депутатських повноважень. Таки встигла протягнути це рішення за пару днів до планованого розгляду подання про зняття недоторканності, чим нейтралізувала демонстрацію в Раді страшних фактів звірства свого соратника. А також звільнила себе й свою фракцію від обов’язку голосувати проти свого партійного побратима.

Лозинський після нетривалого переховування таки здався правоохоронцям. За дике вбивство спершу отримав 15, а далі 14 років. Після перемоги революції соратники через продажних суддів витягли його не волю, але позиція новообраного президента й частини силовиків відновила справедливість – Лозінський повернувся за ґрати. Але не надовго – його термін скоротили за законом Савченко.

А Юлія Володимирівна тут «ні при чому». Вона своєчасно зіскочила з теми й розраховує на нашу коротку пам’ять, щоб переконати нас усіх, що за убивцю Лозінського вона «не відповідальна…»