Я свій вибір зробив

Гліб Бабіч
Гліб Бабіч

Для військового слово “позиція” має особливе значення. Від її якості та підготування залежить все. І по-перше, власне виживання та виживання тих, хто з тобою. Тому я визначаю свою позицію. Добре підготовлену до будь-якого бою.

Отже, я був на форумі Порошенко.
Просто мені зателефонували та запитали – чи правда, що я у відрядженні недалеко від Києва. Запитали, чи згоден я взяти участь. І отримали від мене позитивну відповідь.

Я не буду розповідати про сам захід. Про нього вже розказано досить і з різних ракурсів. Я скажу – навіщо я там був.



Я прийшов. Один з багатьох військових, колишніх і діючих. Більшість з яких, до речі, прийшла в цивільному одязі. Тому що не було ніякого дрес-коду. Не було зобов’язалівки, інструктажів та оплесків по команді.
Я побачив там багато людей, яких я поважаю. По війні та цивільному життю.
Які прийшли самі, усвідомлено, наплювавши на гарантовану істерику та крики “продалися” (але про це пізніше). Тому що у кожного з них є своє обґрунтоване розуміння – навіщо. А значить, мені говорити про своє.
Все, що буде сказано, – точка зору військового. Тому, вибачте, ракурс буде відповідним.

Вибір у нас невеликий. Фактично у нас є два шляхи – європейський і російський.

Європейський можливий виключно при прийнятті всієї системи цінностей, законів і економічної моделі. Тому цей шлях непростий і тривалий.

Російський шлях, або “русскій мір”, відкривається моментально. І сприймає будь-які компроміси.
З тієї причини, що цьому світу досить, щоб йому відкрили двері на ширину просунутої ноги.
Далі він приходить сам. З перевернутою системою цінностей, брехнею в усьому, віроломним невіглаством і, традиційно, зі зброєю.
Це великий шлунок. Потрапивши в шлунок, з ним неможливо домовитися. У нього єдине завдання – переварити.

Всі розмови про те, що з ним можна співіснувати в дружбі, мирі та союзі, від лукавого.
І єдиний шлях до порятунку – відірватися від нього назовсім. Напружитися і доплисти по холодній річці до нормального берега. Незважаючи на обстріл, намоклий одяг і крики тих, хто пливе на твоїй спині та волає про втому і повернення.

Тут не може бути компромісів. Для мене – точно не може. Так їм і не потрібні компроміси. Їм потрібно, щоб ми перестали існувати як нація та держава. А багато хто з нас бажано перестали існувати фізично.
Тому я не можу допустити, щоб майже п’ять років, відданих мною на “шлях звідти”, виявилися марними. Як і всі втрати. Як і моє власне “кладовище” друзів і побратимів.
Для мене війна не закінчена.

Я не бачу іншого кандидата в гаранти незворотності процесу. Я не бачу даного мені іншими кандидатами вибору. Для себе – не бачу.
В активі Порошенка є досить незаперечних дій і кроків, що роблять процес повернення назад неможливим.
Можна скільки завгодно “хіхікати” над безвізом, томосом, асоціацією, тощо, але це означає одне. Ми подолали не менше половини шляху і зробили повернення максимально неможливим.
Крім того, ми вистояли саме при цьому “злочинному режимі”. З усіма його мінусами та хворобами минулого.

Було багато моментів, коли нас можна було здати або знищити одним невірним рішенням.
Цього не сталося.
У всіх військових труднощах, невдачах і помилках прийнято звинувачувати керівництво. Але це правильно лише частково і може розглядатися тільки в одному ракурсі – ми вчилися воювати з нуля. З тим, що є, з тими, хто був, і з тими, хто прийшов.
І “війну за два тижні / місяці / роки”, на жаль, не закінчили ми всі. Просто через те, що не розраховували всерйоз зіткнутися з переважаючою силою.
Але у нас тепер є справжня армія, з якою ця сила змушена рахуватися. З кожним днем все більше і більше.
І яка є основною перешкодою для знищення країни.

Зміни в армії величезні і помітні всім, хто хоче їх бачити. Зміни в армії йдуть не так швидко, як хотілося б навіть мені – реалісту.
Але вони йдуть. Сила, озброєність, навченість і керованість ростуть. Ліфти, які насичують командні посади всіх рівнів бойовими офіцерами, працюють з максимальною швидкістю. І скоро вони вже відчутно витіснять гальмуючий нас баласт. Який як і раніше хоче будувати “покращений варіант радянської армії”. Який продукує папір замість реальної діяльності. Який не хоче бачити в основі армії солдата і сержанта – професіонала. І виховувати саме професіоналів. Через які частина людей не витримує і йде з армії (хоча багато все одно повертаються).
Але процес іде. І поступово на ключові місця стають люди, які вже не приймають старого.
І переломний момент, думаю, настане скоро.

Про зміни в забезпеченні я багато говорити не буду. Для мене, що спостерігає і відчуває це з 14 року, між тим, що було, і тим, що є, – прірва. І ми її подолали.
А коли в цьому році бригади в’їдуть в нові гуртожитки – багато чого зміниться в самовідчутті військових.
І армія стане ще сильніше.

Наше завдання – воювати. Стримувати і повертати своє. Тією ж мірою, наскільки це можливо в той чи інший момент.
Аж до часів, коли прийде пора повернути все під суверенітет і закон України.
І цей процес йде і забезпечується за активної участі та твердості того, за кого я збираюся голосувати.

Два основних маркера попереду – НАТО та Євросоюз.
Мене найбільше влаштовує цей шлях, як вже остаточна гарантія неповернення в сферу впливу спотвореного світу.
І можна скільки завгодно говорити про “неможливість” цього. Так само говорили про всі сходинки, які ми пройшли.
НАТО і ми потрібні один одному. Ми – як країна, яка володіє реальною армією, що має найбільший бойовий досвід в Європі. Вони – як союз, що виключає самотність в компанії з відмороженим ворогом.

А Євросоюз, це привід до того, щоб відповідати йому в законах. У тому числі економічних. У тому числі антикорупційних. У тому числі, самої “важкої” – судовій системі.
Просто Євросоюз, це ще й неможливість не виконувати ці закони.
І модель економіки, при якій всі так хочуть жити.
Де є звідки брати пенсії тому, що економіка вбудована в цивілізовану систему, а податки і внески сплачуються повністю.
Де корупція низька тому, що це небезпечно, і тому, що “не дають”.
Де громадяни знають що таке права і що таке “відповідальність”.
І тому, що права і відповідальність працюють завжди.

І я не бачу, хто ще може гарантувати дорогу до цього всього більш, ніж той, хто реально пройшов з країною велику частину шляху.

Тому, що йому доведеться дійти до кінця. Немає варіантів.
Тому, що друга каденція – це час головних дій. У всіх цивілізованих країнах з подібною системою.
Тому, що багато хто з тих, хто його обере, – будуть самими вимогливими контролерами та суддями.
Тому, що це теж питання виживання.

Можна (і потрібно) говорити про непростий період для незахищеної частини нації.
У мене теж батьки пенсіонери. Так, у них теж маленька пенсія.
Батько пише книги, і це дає додатковий дохід.
Мама з вітчимом справляються так і розуміють, що відбувається. Так їм допомагає моя АТОшна знижка на комуналку. Але вони не оформляли субсидії, яка, наприклад, є у сусідів.
Так, відчутно підвищити пенсію можна тільки за чийсь рахунок. Або все “відняти та поділити”, і цього вистачить аж на пів-року перед остаточним колапсом.
Або у когось забрати прямо в бюджеті. Наприклад, не підвищувати зарплати військовим.

Але.
Можна не вірити цифрам, за якими економіка виправилася і пішла вгору.
Але я не можу не вірити натовпам у магазинах, зростаючій кількості цих магазинів, новобудовам, підйомним кранам над ними та новими підприємствами, новим елеваторам, обробленим полям і дрогам, що будуються (навіть в зоні ООС).
Так, не може бути відразу добре у всіх. Так, незахищених треба захищати.
В тому числі платити податки.
І себе треба захищати. Наприклад, підняти дупу і знайти роботу. Або підняти її ж, змінити кваліфікацію і знайти кращу роботу.
Так, чим далі від центрів, тим це важче. Поки що.
Тому, що ми піднімаємося. Не дивлячись на війну. І це видно навіть в регіонах, максимально наближених до лінії зіткнення.
І можна чекати, намагатися вибратися і наблизити вихід.
А можна ще раз повірити тим, хто обіцяє дати все відразу.
І залишитися ні з чим.

Ми в дорозі. І поки ноги гудуть і дихати важко, складно не втратити впевненість у те, що чекає попереду.
Але у тих, хто сидить на узбіччі, цієї впевненості бути й не може.
Бо не приїде чарівний автобус і не відвезе на м’якому сидінні. Все – ногами.

Точніше не так.
Ті, що сидять і чекають, в кінці-кінців, все таки “перепливуть річку на спинах інших.” Але тоді не варто нарікати на час очікування.

Я не виберу того, хто відсидівся в найважчий час, а тепер раптом з’явився в тозі “супермена” з гарячим бажанням “очолити”.

Я не виберу того, хто стільки разів міг зробити краще, але робив гірше. А тепер називає своє повернення “оновленням”.

Я не виберу пусте “шоу з ляльководами” для тих, хто не бажає думати. Недовге шоу в масштабі моєї країни.

Я не виберу жодне з (навіть симпатичних) “нових облич”, що не володіють нічим, крім обличчя і слів.

Я не можу вибирати серед тих, хто не має жодних шансів, хоча може визивати симпатію.

Я постараюся не дати шансу тим, хто хоче “спробувати” під гаслом “а раптом”, поки ми сидимо в окопах обличчям до ворога.

І я вибираю так не тому, що “немає вибору”. А тому, що його мені не дали.
Не дали ті, кому ми давали шанси створити дійсно “нове і здорове” цілих п’ять років.

Я військовий. Я звик виживати. Для того, щоб вижила моя дочка, моя сім’я, мої близькі, моя країна.
І вижили не в сенсі “не померли”.
А так, щоб варто було жити.

Тому я свій вибір зробив.
А ви голосуйте згідно з власною совістю.
А це значить не “серцем”, і не “вірою”.
Головою. Навіть якщо доведеться усвідомити щось не до кінця приємне.

Ми живемо далеко не в райдужному світі. В нас багато того, чого треба позбавлятися та викорчовувати. І ми це будемо робити. І заставимо це робити будь яку владу – час точно прийшов.
Але для цього треба не бути відкинутими в прірву.

P.S. Любителям звинувачень у продажності.

Доповідаю. Я військовий, який майже п’ять років живе в основному “у полі”. У зоні бойових дій. На полігоні. Коротше, в самому “там”.
Я не “самий навоювавший”.
Але встиг побачити і випробувати багато. У Дебальцевому, на лінії Мар’їнка-Красногорівка, Широкино-Водяне, Попасна-Золоте, Кримське-Трьохізбенка і ще кількох місцях. Шоста ротація.
Ніколи не мав ніяких особливих умов і преференцій. І ніяких джерел доходу, крім військової зарплати.
Ніколи, ні від кого, ні на яких умовах я не отримував грошей (благ) за свою думку, статті та будь-які дії (крім бойових, і від держави).
Будь-хто, що спробує звинуватити мене в продажності, або доведе це, або буде негідником і брехуном. Публічно.
DIXI

Фото автора.

#Порошенко2019

Поділитися:
Share

Share