Боже, борони від таких президентів…

В своём стремлении очень срочно понравиться электорату полковник Анатолий Гриценко (которому на войне не нашлось места) тем не менее с безумно серьёзным видом рассуждает о войне. И вот чтобы уж совсем ввергнуть тот самый электорат в нирвану радостного визга, полковник выдал на гора убойну фразу. Дескать, вот если бы дети первых лиц государства, депутатов, судей и так далее пошли, значит, воевать, то война бы давно закончилась. Логик от Бога. Тем более такой бред всегда срабатывал. Пипл начинал кивать головами, наче лошади в цирке, гневно шевелить губами и поправлять мохеровые береты.

Вот только в этот раз мамкиного полководца поймали за язык. И никто иной, как генеральный прокурор Юрий Луценко. Так получилось, что его сын воевал в том самом горячем 2014 году в составе 55-й артиллерийской бригады. Пришлось срочно Анатолию Гриценко извиняться. Оно то и понятно. Когда в кремле соответсвующие спичрайтеры генерили похожие тезисы, они разве могли знать про такой факт?! А полковник ляпнул неподумавши… Бывает.

Нет. Я не знаю, где воевал сын Гриценко?! И есть ли у него УБД? Да и не интересно это. Каждый в этой войне выбрал свой путь. Жаль только, что некоторым места не нашлось…

Это из анекдота про упорную мышку и любимый кактус. Как объяснить Аталотию простой факт, что его вранье про армию вылезет же молниеносно?

Самый “Ч” дал интервью, где наплел с три короба вранья. И про то, что его сын героически воевал – вранье.
И про то, что дети других чиновников не воевали – вранье.
И так далее.

Особенно качественно он врет про свое очуметь-мощное образование оперативно-стратегического уровня. Для получения диплома ОСУ нужно два года учиться в Университете обороны, имея при этом образование уровня ОТУ (оперативно-тактический уровень). А если заочно, то три года. Такие вот правила, не сейчас придуманные, не нами написанные.

Аталотий учился три месяца, а не года. Аталотий учился на курсах повышения квалификации. Тому есть свидетельством не диплом, а свидетельство. И куча справок от начальства, дремучих годов. Не горят в архивах документы, не горят. Аталотий уже и не депутат, а справка о его курсах так и лежит в архиве.

КУРСЫ, КАРЛ!

Свинство даже не в этом. Ну, нахимичил он со своим образованием, ну, такое. Свинство в том, что он в своем интервью несет ересь.

“Я пропонував себе і верховним головнокомандуючим пішов на вибори, пояснював, що я можу організувати оборону, забезпечити війська, нормальну кадрову політику…”

Страна горела и пылала, армия в раздолбанном состоянии, полковники шли на лейтенантские должности – было бы желание. Было бы желание защищать Украину, а не брать у спонсоров деньги на рекламу самого себя, никогда-никуда-непроходного.

Он себя видит в роли Верховного Главнокомандующего и никак не ниже. Не царское это дело. Ясно?

Нероба чи кар’єрист?

Перебираючи матеріали по Іловайську, я випадково натрапив на блог нинішнього кандидата в Президенти Анатолія Гриценка. Блог датований 28 серпня – днем, коли остаточно замкнулося оточення навколо Іловайська. Названий блог розкішно – «Вірна оцінка ситуації – вірні рішення – вірні дії». Як же оцінював ситуацію Анатолій Гриценко?

Але спершу трошки убік. От знаєте, в моєму житті був період, коли я займався не тим, на що навчався і до чого звик (був оглядачем у журналі). А потім мусив знову повернутися до попереднього фаху – конструктора у виробничій фірмі. І – о, диво! З’ясувалося, що я нічого не забув. Я точно знав, у який довідник і на яку сторінку лізти з певним питанням. Я пам’ятав на пам’ять, які зазори в яких конструкціях ставити для яких ситуацій. Все збереглося. Чому? Та тому що я вчився у технічному виші, працював на заводі, на приватних підприємствах. Це мій фах. Я і через 20 років згадаю, на яку посадку садити підшипник, а на яку – шпонку. Таке не забувається.

Анатолій Гриценко – професійний військовий. За плечима в нього не тільки училище, а й кілька військових вишів, причому іноземних. Ще до Помаранчевої революції він очолював аналітичну службу апарату РНБО. У чому-чому, а в справах війська він розбиратися мусить досконало. Всі його байки, що «він батальйоном командувати не вміє», на користь бідних. В структурах Генштабу і РНБО, де він працював, знати мусять як командувати не тільки батальйонами, а й бригадами і військовими з’єднаннями. На чому на чому, а на військових справах знатися він мусить досконально.

Далі. Знаєте, я точно знаю, що я робив би влітку 14-го, якби я був не здоровим мужиком 1,8 м ростом і під 90 кг вагою, ще й з технічними навичками за плечима. Я би займався аналізом поточних подій. По відкритих джерелах. По даних з нашого і з протилежного боку. Я би намагався збагнути – що відбувається на фронті? Я точно знаю, що така аналітика влітку 2014 була безцінна. Вона ставила на місце «дахи» наших громадян, які відлітали через істерики «зраднюків». Вона допомагала, в тому числі й військовим.

Хай навіть Анатолій Гриценко не пішов на фронт, але якби він просто розвернув оцінювання подій на фронті і видавав аналітику та прогнози, я зараз би слова поганого про нього не сказав би. Але.

Піковий момент літньої кампанії 2014 р. Замкнувся мішок в Іловайську. Оцінка ситуації ну от просто неймовірно потрібна. Про що в цих умовах пише Анатолій Гриценко? Про що завгодно, крім Іловайська. Він пише про те що:

• Президент мусить взяти керування військами в свої руки;
• треба впровадити військовий стан;
• Москва готує наступ по східних напрямках з боку Донбасу та з боку Криму.

Нині ми знаємо набагато більше ніж влітку 14-го. Оцінимо?

По-перше. Анатолій Гриценко трошки запізнився. Президент Порошенко на 28 серпня вже керував обороною країни. Волонтер Юрій Бірюков розповів, що ще 18 серпня (задовго до оточення під Іловайськом) Президент Порошенко особисто подзвонив йому та попрохав (!!!) зробити щось, аби висунути 79-у бригаду (вона відпочивала після виходу з Південного мішка) на фронт. Терміново були організовані приїзди в бригаду групи «Океан Ельзи» та самого Президента Порошенка. Бригада на фронт вийшла, ще й взяла участь у «Рейді Помсти» 3-5 вересня.

Так, Президент Порошенко не віддавав наказів військам. Вибачте, це був абсолютно розумний крок. Петро Порошенко – успішний бізнесмен. Він не військовий. Він не штабіст. Він – професійний організатор. Логічно, що керувати військами безпосередньо він надав змогу професійним військовим на чолі з генералом Муженко (який пройшов всі щаблі військової кар’єри, від НШ батальйону до начальника Генштабу), а сам зайнявся тим, чим займається більшість життя – забезпеченням роботи професіоналів. Аж до дзвінків волонтерам, які тоді до нього ставилися, м’яко кажучи, не дуже.

По-друге. Якби Анатолій Гриценко в ті часи читав бодай українську пресу (а закордонну й поготів), він знав би що стосунки України та ЄС у серпні 2014 р. були, м’яко кажучи, не ідеальні. 2 вересня навіть українська преса опублікувала заяви від керівництва ЄС та НАТО, суть яких зводилася до того, що «Україна військовий конфлікт вже програла». Очевидно, прорив цієї інформації в пресу був фінальним актом, все інше українські дипломати від європейських колег вислухали набагато раніше. Україні за всяку ціну треба було переконати союзників не в тому що у неї катастрофа, а навпаки в тому, що Україна тримається, і треба її підтримувати, а не махнути на неї рукою. А тепер питання – як на такому тлі виглядало б оголошення Україною військового стану?

Й нарешті. Оцінка загроз від Анатолія Гриценка. Якщо справді Москва готувалася наносити удари з Криму та від Донбасу, чому вона їх не нанесла? Що їй завадило? Розумієте, я не знаю прикладів успішних наступальних операції з Кримського півострову, від часів падіння Кримського Ханства починаючи. Банально, наступати з Криму – це виходити на оперативний простір з вузенького гирла. Для цього на півострів треба завезти величезний обсяг припасів. Зараз це бодай теоретично можна зробити по Кримському мосту – автотранспортом. Але влітку 14-го єдиним зв’язком Криму з РФ були пароми, де постійно відбувалися транспортні апокаліпсиси. Перекидання військ в Крим було б помічено миттю. Зараз відомо – ніякого угрупування для наступу Росія в Криму не розгортала.

Та й з самою РФ не все гладко. Справа в тому, що як раз у серпні 2014 р. в Росії активізувалися «солдатські матері», низка інших громадських організацій і навіть (!!!) російська преса. Всі вони повідомляли про значні втрати російських військ в України і ставили питання Кремлю – Росія воює в Україні чи ні? Що сталося? А сталося те, що втрати Москви на Донбасі сягнули такої межі, що задіювати довелося штатні частини армії РФ. А це пересічним росіянам зразу нагадало про конфлікт у Чечні. Тільки масштаби в Україні були в рази більші.

І ще. Армія РФ зазнала втрат – і в Іловайську, і в Луганському аеропорту, і біля Дебальцева, і біля Новоазовська. Втрати було важко приховати. Ще важче було пояснити пересічним росіянам, що їм треба їхати воювати з українцями.

Москва реально стикнулася з невдоволенням власного населення і була примушена закінчувати конфлікт якомога швидше. Що й сталося в Мінську.

Це зрозуміла тодішня Адміністрація Президента та Генштаб – саме тому військове і політичне командування України вдалося до Рейду Помсти. Стикнувшись з пересуванням українських військ у прифронтовій зоні та з загрозою втрати Новоазовська, Москва швидко підписала перемир’я у Мінську. А тепер уявіть, що мусило б робити українське керівництво, якби воно повірила прогнозам Гриценка? Як би розпорошила сили? До чого прийшла б?

Про що це все говорить? Про те, що на 28 серпня Анатолій Гриценко реальної обстановки на фронті НЕ уявляв. Він не спілкувався з військовими. Він не аналізував, що робиться. Він не намагався допомогти своїй країні. Він не надав своїй країні ані вірної оцінки ситуації, ані поради, як діяти вірно. Він того й сам не знав. Він аналізу ситуації на фронті в умовах найбільш трагічного моменту в новітній історії України НЕ робив.

Або інакше. Він все гарно знав. Але він свідомо брехав своїм виборцям з метою взяти більше голосів на парламентських виборах, що відбулися восени 14-го, і про проведення яких було оголошено наприкінці липня 14-го.

Нероба чи кар’єрист… Що з них краще – оберіть самі.