Апелювати до ідеалу – наслідок колоніалізму
Якщо ви починаєте дискутувати зі всепропальщиком – ви обов’язково почуєте масу претензій до існуючої влади і відтак висновок – владу треба міняти. Пояснення, чому чинна влада не зробила того, чого хоче опонент, або зауваження, що його бажання (подолання корупції, наприклад) не втілив ще ніхто у світі, до уваги не приймаються. По суті вся розмова зводиться до ідеї «він мені не підходить, бо він не ідеальний».
Але вибачте, ідеальних людей та ідеальних керівників НЕ існує. От взагалі. Людям властиво помилятися, чинити огидні вчинки, дурити одне одного – у тій чи іншій мірі всім. Якби люди були праведні, їм було би не потрібно законів, достатньо було б 10 заповідей. Але…
Апеляція до ідеалу – шикарний спосіб розкритикувати будь-кого. Реформа? Вона ощасливить не всіх (насправді, і не може ощасливити всіх). Що? Корисна для багатьох? А чому довго? (насправді, не можна швидко, треба дотриматися процедури). А чому раніше не зробили? (Хороше питання до тих, хто робить зараз). А чому не сидять ті, хто раніше не зробив? (А за що їх садити – за якою статтею?) Знайома логіка?
І знаєте, що цікаво? Апеляція до ідеалу – інструмент далеко не новий. Перечитуючи матеріали по походу Карла ХІІ в Україну, я знайшов десятки застосувань цього прийому. Застосовувала його переважно російська пропаганда проти гетьмана Мазепи та його прибічників. Що йому там закидали? Він податки впровадив? Цим дорікали пахолки царя, який обідрав всю Росію, аби пробити шлях для експорту лісу більш зручний для англійців за Архангельськ. Він козаків з реєстру виписував? Цим дорікали особи, в країні яких закріпачили дворян. Він з лютеранами-шведами уклав угоду? Цим дорікали пахолки царя, який укладав союзи з католиками, пограбував церкви у Московщині та заборонив обирання патріарха. Мазепа був паном, відірваним до людей? Цим дорікали пахолки царя, який людей тисячами морив на будівництві Петербургів і Осударевих доріг. Мазепа покарав мешканців міст, які прийняли бік Москви? Це закидали слуги царя, який знищив Батурин. Він зрадив царя? Того самого, який пів України віддав полякам і намагався випалити Україну перед шведами замість її захищати?
І характерно – не на одного Мазепу сипалися такі звинувачення в стилі «він – не ідеал». Того самого посмакували гетьмани Дорошенко та Полуботок. Ба більше, таких самих звинувачень зазнали Меншиков і Толстой, коли самі потрапили в опалу. У 20 ст., апелюючи до ідеалу, білогвардійська пропаганда вивалювала в лайні гетьмана Скоропадського та головного отамана Петлюру. Інструмент перехопили більшовики і застосували не тільки проти повстанців УПА, а й проти Берії та Судоплатова, які УПА придушували.
І цікава деталь. На Заході критика опонента у вигляді апеляції до ідеалу застосовується вкрай нечасто. Там не до ідеалу апелюють, там показують, чим ми кращі за них, і що опонент з нашого погляду робить не правильно й чому. На Заході апелювати до ідеалу значить наразитися на сміх. Захід дуже гарно знає, що ідеалу не існує, всі грішні в тій чи іншій мірі. А на Московщині?
А в тому то й справа, що на Московщині ідеал існував. І ідеалом був цар. Звідси звичка апелювати до ідеалу – це те саме, що сказати «він поганий, бо він не рівня нашому цареві». Звідси ж, до речі, святе переконання ніби суд мусить встановлювати справедливість (абсолютно абстрактне поняття), а не визначати, відповідають вчинки людини чинному закону чи ні? Бо справедливість для мешканця Московщини існувала. І справедливість – це рішення царя. Яке не може бути іншим, бо цар ідеальний.
Саме тому феномен царів-самозванців притаманний саме історії Росії, а не Заходу. На Заході своє право на трон треба було доводити, і король лишався залежним від аристократії. В Росії ж особа, яка об’являла себе царем, автоматично зазіхали на монополію на ідеал. Об’являла себе таким собі «другим ідеалом», який не мусить нічого доводити нікому – він вже ідеальний. Він – цар.
Таким чином, наші земляки, вдаючись до апеляції до ідеалу в критиці будь-кого (і влади у тому числі), самі того не підозрюючи, повторюють звички прищеплені часами, коли Україна була колонією Москви. Вони апелюють до ідеалу. Вони шукають ідеальну владу і не питають себе самих, хто нею може стати? Куди веде ця стежинка?
Вони не згадують, що ідеал (а він наразі знову сидить у Москві) мріє про те, аби їх не існувало ані як нації, ані як громадян незалежної України.
