Не ідіоти, а вороги
Знаєте, буває таке. От з різних джерел надходить інформація – і ніби є всі підстави їй вірити… Але – ні. Щось усередині категорично опирається і повторює вперто: «Не вірю!» Ну от не може бути так! Здобутий раніше життєвий досвід та звичка шукати логіку і причинно-наслідкові зв’язки відмовляються сприймати інформацію як достовірну. «Ні – й поготів!»
От саме таке відчуття з’явилося в мене після «акції бляхерів», а потім – впровадження воєнного стану. Якщо судити з дописів на соцмережах і з коментів під матеріалами в електронних ЗМІ та під постами блогерів, враження таке, ніби чинну українську владу ненавидять 80% населення країни і ніби на наступних виборах чинній владі не світить геть чисто нічого. Трапляється у вас подібне?
Все б добре, якийсь час я готовий був навіть вірити таким враженням – якби не «бляхери» і російська агресія в Керченській протоці. Ярість шляхетна зрадників на соцмережах явно передала куті меду – і примусила засумніватися, а чи з реальними українськими громадянами-зрадофілами ми маємо справу? Що викликало в мене такі відчуття?
Ну по-перше, просто власні мої враження від поїздок у трамваях, тролейбусах та метро. Я точно пам’ятаю, до 2014-го де б ти не їхав – завжди чув ремства про Янука, Ющенка, Азарова та Юлю. Завжди хтось про них або анекдот розповідав, або висловлював щось не надто приємне. Нині – тиша. Взагалі. Тема політики в громадському транспорті ніби перетворилася на табу. Звісно винятки бувають – але вони бувають в обидві сторони. Наприклад під час міхомайданчику я в смак наслухався в маршрутках глузів про прибічників Міхо. Не бракує людей, які регочуть з «чесності» Гриценка або з жахом пригадують прем’єрство Юлії Тимошенко – сам чув.
По-друге – протягом 4 з гаком років президентства дядька Петра ми мали чимало різноманітних акцій протесту і можемо побачити в них певну послідовність. Кожній акції протесту ЗАВЖДИ й без винятку передує вал ярості шляхетної на соцмережах, та такої, що здається ніби в час Х центр Києва буде забитий людьми ще щільніше, ніж після побиття студентів під час Революції Гідності. А які результати насправді?
А насправді всі без винятку «Майдани-3» були «протидощові» – у разі зливи їхні учасники всі могли сховатися в переході під Майданом. Дурко-блокада Донбасу ім. Соболєва-Парасюка-Семенченка людей зібрала фіг та нефіг, і навіть на акцію в Києві людей прийшло так небагато, що один з керівників Центру протидії корупції, такий собі Олексій Шалайський спересердя погрозив бити порохоботів ногами. Те саме повторилося під час міхо-майданчику. Один-єдиний раз організаторам того перфомансу вдалося зібрати на свою акцію людей більше, ніж на найбільш зачуханий антивладний мітинг часів Янука – коли заарештували Міхо. Коли ж Міхо вислали з України, протестувати на Банкову людей прийшло менше сотні.
Те саме – «Ніч на Банковій» у зв’язку з нападами (явно провокаційними) на активістів. Рев, лемент, крик, погрозі і… 300 учасників, всі – члени різноманітних націоналістичних організацій. Те саме – «бляхери». Крики, лемент, погрози противникам, і… вся акція здулася зразу, як прокашлялося керівництво МВС – пообіцяло розблокувати дороги силою. Від блокувань доріг на західному кордоні «АвтоШАРАсила» взагалі відмовилася і залишила їхніх учасників з поліцією сам на сам – що й не здивувало.
Скажіть, як воно так виходить? Якщо величезні маси людей люто незадоволені владою на соцмережах – чому вони не виходять на акції протесту, хоча б «на постояти»? Хоча б аби показати, що вони – є? На Майдан під час Революції Гідності і Помаранчевої революції так виходили сотні тисяч – зараз всі вони де?
Сотні тисяч збурених на соцмережах – і кілька тисяч в центрі Києва… Шановні, ну так же не буває!
Відповідь очевидна. Їх – нема. Так, ми бачимо в Інтернеті хвилю обурення і закликів до протестів, але реально за тими хвилями стоїть не така вже велика група людей. Ми маємо справу не з живими обуреними людьми, а з інтернет-тролями, які пишуть з 5-6 профілів і тим створюють відчуття масовості. Звісно, не бракує і блогерів-зрадофілів, і зрадофілів ідейних, що висловлюють своє реальне незадоволення, але кількість їхня набагато менша, ніж нам здається. На цьому я б і зупинився, якби не одне «але».
Масовість постів «збурених і знедолених» на соцмережах всерйоз наводить на думку, що під виглядом українських блогерів і дописувачів там виступають користувачі соцмереж з країни-агресора – як аматори, так і професійні інтернет-тролі. Чому я так думаю? Тому що прецедент уже існував.
У 2005 р. півгодини читання новин і моментів на українських ЗМІ створювали стійке враження, що Помаранчева революція вийшла в свисток, що команда помаранчевих уже програла все, що тільки могла, і що Партія регіонів на наступних виборах – безумовний фаворит. Пригадуєте таке? Так от. Через кілька років я дізнався, що насправді на кінець серпня 2005 р. реальний рейтинг помаранчевої коаліції статистики оцінювали на рівні 55% голосів виборців. Коаліція «Ющенка-Тимошенка» перемагала – і в Москві та в офісі ПР через це гризли лікті. Але… Юлія Тимошенко розколола Помаранчеву коаліцію і сама подарувала перемогу «регіоналам». Рейтинги «Нашої України» і «БЮТ» спільно складали майже ті самі 55% – але розділені на двох. Звідки ж взялися ті тисячі обурених, які вивалювали в лайні помаранчеву коаліцію і по суті підготували громадську думку до розколу «помаранчевих» та пошуку ними ворогів всередині себе? Ну поцікавтеся історією роботи російського центру в Ольгіно – навіть у мережу багато цікавого потрапляє.
Я, боронь Боже, не хочу сказати, що в Україні бракує людей незадоволених владою – вони є, і їх чимало. Це й нормально, зрештою. Побудувати «рай і комунізм» в Україні швидко обіцяти може лише Юлія Тимошенко з варіаціями, людям, здатним мислити, очевидно – це нереально. «Років за 15-20 будемо жити як зараз Польща, а якщо оберемо популіста – додайте ще 10 років», – оцей прогноз виглядає цілковито реальним. Звісно така перспектива багатьом не до вподоби – хочеться казки тут і зараз. Точніше – обіцянки казки.
Але. Не треба думати, що Москва мовчки спостерігає за подіями у нас. Ні, вона бере участь і в першу чергу – створюючи громадську думку потрібну Москві. Примушуючи політиків цій громадській думці відповідати. Тільки якщо раніше її тролі паплюжили ідею української незалежності як таку – тепер вони націлені на повалення чинної української влади і на заміну її на ту, яка буде більш зручна для Москви. І роблять вони це тепер українською мовою з профілів, оздоблених тризубами, червоно-чорними прапорами і портретами Бандери. Змія змінила шкіру – і залишилася змією.
Колись я написав, українські зрадофіли поділяються на ворогів, політботів і корисних ідіотів. Так от, не треба переоцінювати галасливість наших корисних ідіотів, на боротьбу проти нас уже вийшли відверті вороги.
Докази? Будь ласка. Видання «Bellingcat» оцінює, що в Україні діють сотні шпигунів ГРУ, сконцентровані на поширенні дезінформації, провокуванні хаосу, ініціюванні соціальних протестів, з метою вплинути на президентські вибори в інтересах Росії. За оцінками «Bellingcat», на підрив України зсередини наразі кинуто біля 20% ресурсів ГРУ. Зрозуміло? 20% – на Україну, решта – на весь інший світ. Ідеться лише про ГРУ – Москва має ще й інші спецслужби, чий профіль не армія, а якраз-таки політика.
Зрозуміло?
