Сьогодні вісім разів ударив Дзвін пам’яті…

Сергій Місюра

Не писав одразу вранці, тому що не знав скільки. Не чув скільки. Не бачив скільки разів ударив той Дзвін в Меморіалі загиблих воїнів ЗСУ…

Ми прийшли вранці, ще до 9 години. Ми стояли, говорили, сміялись. Як в кого ніч пройшла, як хто доїхав, де в кого пробка була. Говорили. Але замовчали. Замовчали всі. Від звуку труби.

Пішли урочистим строєм солдати почесної варти. Зайшли троє всередину, підійшли до книжки. Дуже великої, товстої, на багато сторінок, книжки. КНИГИ ПАМ’ЯТІ. Там рівно 365 сторінок. На кожен день року. І всього лише 32 сторінки на даний момент чисті. В ці дні ніхто за роки війни за Незалежність не загинув. Хай так і залишається. Хай це будуть щасливі дні. Хай у військах знають ці числа і прямо їх і називають – ЩАСЛИВІ ДНІ. В ці дні ніхто не помирає.

Після погляду на КНИГУ переводиш очі на колони, що стоять по периметру ЗАЛИ ПАМ’ЯТІ. Бачиш, що півтори колони це прізвища за 2014 рік. Ти бачиш там знайомі прізвища, а тобі не легше. Це не списки на квартиру, немає за кого радіти. Це списки, кого ти знав, а зараз їх немає в живих. З ким був пліч о пліч в тому самому 2014 році, в першій кампанії. А їх немає. Але постійно згадуєш їх імена та обличчя. Кожна третя чарка за ВАС. Ми вас пам’ятаємо і дякуємо…

Мені вже не добре. Але виходимо на повітря, там легше, просторніше. Проходимо до Дзвону, збоку стоять цивільні. Розпочинається оголошення загинувших. Рік загибелі. Звання. Прізвище. Солдат почесної варти ударяє у дзвін.

Стало гірко в горлі. Збирається слина.
Ще одне прізвище. Починає боліти голова.
Ще один удар дзвону. Але він вже в тебе в голові. Він б’є як молот з середини голови!

Ти дивишся, а не солдат вдарив – молодий хлопчина шкільного віку вдарив по дзвону. Напевно, за свого батька. Дуже тяжко стояти.

Стрімко втягуєш повітря носом. Зводить скули. Удар дзвону… Пішла скупа сльоза… Прострація. Провалився крізь землю. Пропав світ. Темно…

Попустило, коли розійшлись. Добре, що стояв попереду, дівчата стояли позаду. Не бачили моєї реакції. А я вже сам, коли всі пішли, пішов до Дзвону.

Я підійшов як до своїх, яких давно знаю. До друзів, знайомих, побратимів. Просто став перед Дзвоном і говорив до них, що пам’ятаю і знаю. Часто дихаючи носом, тримаючи скули і щелепи, ледве тримаючи сльози. Опустив голову і прощався. По іменах…

Мені було тяжко. Але це потрібно робити. Всім потрібно приходити в Меморіал і відчувати це почуття втрати. Відчувати, пам’ятати та не допускати повторення!

Прийти та побачити, що за 2014 рік ПІВТОРИ КОЛОНИ ПРІЗВИЩ, а прізвища загинувших за 2015, 2016 і 2017 рік поміщаються на ОДНІЙ КОЛОНІ!

Пам’ятати, що при активних фазах бойових дій на порядки більше втрат, чим при нинішньому проведенні ООС. При кожній думці чи фразі, що війну могли закінчити раніше, якби пішли в наступ, а не це перемир’я – дивіться на ці колони! Пам’ятайте про їхній подвиг і не вимагайте збільшення смертей…

Я приїхав на службу, але мене ще не відпускало. Гіркота не пройшла. Третя цигарка також не допомогла. Мене гнітили спогади тих часів та відсутність спогаду одного моменту. Я забув. І не можу згадати. Скільки разів ударив ДЗВІН. Хоч убий, а не можу згадати. Бо стояв в прострації та без пам’яті…

Думав, три або чотири. Але ні. Як тільки прочитав, так і з сльозами почав писати цей сумбурний потік моєї свідомості вранці.

8. ВІСІМ. ВІСІМ РАЗІВ ВДАРИВ ДЗВІН!!!

А я після парубка, який вдарив за батька, нічого вже не бачив.

Вісім полеглих у бою проти російських військ має пам’ятати сьогодні Україна.
І вона пам’ятає.
Ми пам’ятаємо.
І не забудемо.

Слава загинувшим воїнам! Слава ЗСУ! Слава Україні!