Нарешті змінюємося ми, люди

Дивлюся на фотки з будівництва нових казарм, які викладає Бірюков і на коменти під фотками тими.

– А хто ж так плитку кладе? – Питають чоловіки, які служили у окуєнній радянській армії та їли перловку з тушонкою.
– А кроваті нє слішком узкіє? – Питають жінки, що народжували у радянських пологових будинках на продавлених панцерних ліжках, які стояли у коридорах.

Дивлюся, читаю і сама собі посміхаюся попри біль в голові, що мені аж зуби зводить.

І ні.
Цей пост не про те, що навкруги нас все змінюється.

Цей пост про те, здається, що нарешті змінюємося ми. Ми, люди, змінюватися починаємо.

Раніше ми терпіли й мовчали, бо знали – всюди так, і всі проходять через ці казарми й ці палати.

Зараз ми прискіпуємося до будь-яких дрібниць. Навіть до того, що на солдатській кухні якісь не такі кахлі та ліжка в кімнатах вузькі.

Це не тому, що ми – зануди, і нам лише би доє*аться хоть у чомусь до чогось. Це тому, що ми усвідомили, що всі повинні жити у достойних умовах, але у кожного уявлення про достойні умови є власні.

І насправді, для мене це добрий знак. Бо він про перший крок до усвідомленої самоповаги у кожного. Про те, що майбутні чоловіки та жінки як належне сприйматимуть комфортні армійські казарми та пологові будинки, в яких ніхто не посміє сказати їм: “А ти що – цабе? Всі терплять, і ти також переб’єшся тут якось!”