«Не пам’ятай 14-й»
Маю дві хороші новини для читачів моїх дописів з тегом #памятай14й.
По-перше, сайт «Тверезий погляд» виділив їх в одну рубрику, тож тепер ви можете перечитувати їх всі, від допису про бій в Маріуполі 9 травня 2014 р. до останнього мого допису у цій рубриці. По-друге, матеріали на цю тему я пишу і писати буду аж до кінця літньої кампанії 2014 р., тобто до першого Мінську.
Друга хороша новина стосується тих моїх читачів, які останнім часом все частіше стали приходити до мене на коменти та в приват, писати різноманітний бруд штибу «повна дурня», «отстой, а не аналіз» і подібне. Без конкретики. І особисто для тих, хто в приватні повідомлення до мене пише щось типу: «Чого ти лізеш в ті події? Що ти можеш про них знати? Ти там був скрізь?!», або «Нащо ти порпаєшся в тих боях? Хіба і так все не зрозуміло?»
Ні, не зрозуміло. Тому й порпаюся, що НЕ зрозуміло. І незрозуміло буде ще довго, мінімум, допоки не буде написана детальна історія тих подій, і не відлунають всі суди, в які подадуть на авторів тієї історії, звинувачуючи їх у вмотивованості, маніпуляціях, тощо й тощо. А те, що саме так воно й буде, я переконаний.
Розумієте, подібні закиди в моєму житті не вперше. Аналізувати події літньої кампанії 2014 р. мені просто через те, що раніше, ще до війни, я дуже ретельно цікавився подіями війни попередньої – Другої Світової. Принцип керування військами з тих часів принципово не змінився, змінилися засоби – зв’язок, системи зброї, інформаційний вплив, тощо. Знаючи, як воювали в Другу Світову, і роблячи поправки на сучасні засоби, зрозуміти з нинішніх подій можна багато чого. Що я й намагаюся робити, розбираючи бої літа 14-го року.
І от. Ще в ті часи, коли я рився в операціях Другої Світової війни, я звідусюди чув те саме «Нащо ви порпаєтеся в тих подіях, хіба вам все не зрозуміло?» Та тому й порпався, що ні чорта не було зрозуміло. Тому що совок за свою післявоєнну історію написав чотири історії Другої Світової війни, але народ не прийняв їх всі чотири. Народ чомусь повірив не академікам, що писали історію, він повірив Віктору Суворову з його «Криголамом». Тому що аж надто багато фактів, викладених навіть в мемуарах воєначальників, вкладалися не в офіціоз, а в «Криголам».
І от практично те саме я бачу зараз, осмислюючи бої літа 2014 р. Чималій кількості осіб, прямо чи опосередковано дотичних до тих днів, не подобається та інтерпретація подій, якою її подаю я. Та й не тільки я. Чимало гнилі на свою адресу здобувають вельми шанований мною Серж Марко та інші автори, хто намагається проаналізувати перебіг війни літа 14-го. Чому?
Тому що ще тоді, паралельно з ходом бойових дій, була сформована концепція, яка пояснює зразу все: «генерали всі скопом були продажні і куплені Москвою, думали вони лише про свої кар’єри, через це ЗСУ зазнали одна за одною самі катастрофи, а врятував Україну виключно героїзм українських солдат і добровольців!»
Все б добре, якби я не знав з досвіду Другої Світової війни, що якби справді в Генштабі і в командуванні секторів сиділи типи, куплені Москвою, та кар’єристи, на місці України зараз були б знову 9 губерній Росії, як за ніжно любимої ватниками Російської Імперії. Бо так само як виробництво в умовах ринку гине без гідного керівництва, так і будь-яка армія, керована кар’єристами підкупленими ворогом, гине за визначенням.
І ще я точно знаю, що безмежний героїзм живої істоти гине в радіусі пари метрів від місця вибуху 120-мм снаряда – доведено Дієвою армією УНР зразка 1919 р. Вже у Чорних запорожців та Січових стрільців героїзму було, хоч греблю гати. Та тільки Україну той героїзм не врятував – Україна тоді накрилася.
Знаєте, працюючи над статтями під тегом #памятай14й, я переглянув сотні новин ЗМІ тих часів, і мені дурно стає від думки, що колись історики майбутнього ставитимуться до стрічок новин українських ЗМІ, як до історичного джерела. Бо ж вони справді вирішать, що Україну добробати рятували, а ЗСУ допомагали, хоча в реальності все було з точністю до навпаки. Мені дурно стає від думки, що історики майбутнього можуть справді подумати, що піковою подією серпня 14-го були не оточення Луганська та Горлівки, практично реалізовані, і не розвал Сектору Д, а бої під Іловайськом. Бо саме їм приділено тоді було уваги більше ніж Лутугиному, Вуглегорську та Амвросієвці разом узятим.
Я чудово розумію, що концепція «хренові генерали – героїчні солдати» багатьом сильно полегшує життя – вона знімає чимало відповідальності та виправдовує до фіга недбалості. Бо важко усвідомити, що ти був не жертвою злочинного керівництва країни, а іграшкою в бізнес-задумах великих дядь, які в своїх інтересах тебе розіграли втемну (кому адресоване, здогадаються). Бо важко визнати, що чимало інфи про ЗСУ Москва тоді отримувала не від генералів-зрадників з Генштабу, а банально тому, що читала пости певних не в міру балакучих персонажів на Фейсбуці, і ще прослуховувала просторікування по мобільниках. І все – ніяких Штірліців не треба було.
Правда війни проста і тягнеться крізь сторіччя. Солдат, яким би крутим він не був, не може бачити більше за свій окоп і свій ВОП, і вже точно він не знає того, що знав влітку 14-го офіцер Генштабу або командувач сектору. А тому чимало думок про ті події – суб’єктивні. А ще події літа 14-го ударно використовують в своїх цілях вороги і політки, і тому викручують їх так, як вигідно їм, на кшталт Березюка, який на ефірі за моєї участі заявив, що добробати формуватися почали раніше за мобілізацію ЗСУ. Всім їм холодний ретельний аналіз військової кампанії 14-го року явно сильно поперек горла. Це помітно з того, який шал їх охоплює, коли торкаєшся деталей і подробиць тих боїв.
«Не смій чорнити білі плями історії!» До війни мені це горлали ватники. Нині щирі незламні патріоти. Правда, дивно?
Та тільки мене цікавить не політика. Мені кортить розібратися, що саме сталося влітку 14-го. Я не вірю в дебілів-генералів і дурнів-штабістів – більше за всіх про них люблять просторікувати особи, які й не наближалися до військових вишів. Я точно знаю, що будь-яка подія має свої причини та свої наслідки. В подіях літньої кампанії 14-го року розібратися необхідно, якими би болючими не були висновки. А тому рубрику цю я обов’язково завершу. Попри всі збурені гуки.
А їх тільки більшатиме – в нас ще 24 серпня попереду. І я ще до подій Іловайська не добрався. От де буде справжній рев і стогін!
