Не забувайте

Дмитро Вовнянко
Дмитро “Калинчук” Вовнянко

Читаючи стрічку новин, я тихо шизію від подій, що сталися останнім часом. Враження – ніби Москва остаточно втратила береги.

Уповноважену Верховної Ради України з прав людини Людмилу Денісову у принизливо-знущальний спосіб НЕ пустили до ув’язненого Москвою українського громадянина Олега Сенцова.

У Криму об’явила голодування мати засудженого активіста кримських татар Нурі Примова Раіме Примова – жінка вже потрапила до лікарні.



В Російському СІЗО зеками був жорстоко побитий українець Павло Гриб, реакція російської в’язничної адміністрації – нульова.

Засудженого в Росії українського громадянина Станіслава Клиха заперли у психлікарню. Станіслав каже, що йому роблять «якісь щеплення».

В Британії, неподалік Солсбері, отруїлися двоє британських громадян. Причина отруєння – речовина «Новачок».

В окупованій Горлівці в наслідок затоплення шахт на поверхню виходять метан та інші отруйні речовини – серед місцевих мешканців підскочила кількість смертей через отруєння токсинами.

В аеропорту Тбілісі росіянин розлив отруйну речовину – сім осіб потрапили до лікарні. Мені одному зразу пригадалися дивні отруєння українських школярів в період «останніх дзвінків»?

І зважте, сталося все це за ДЕСЯТЬ днів!

Що мені це нагадує? Поведінку дворового сявки, якого нарешті почала приводити до тями поліція, і який через це влаштовує армагеддон усім сусідам, мовляв, «я – дурний, я за себе не відповідаю, потерпати всі будете!» З поправкою – конкретно зараз ідеться про «сявку» з ядерною бомбою, здоровецькою армією, все ще чималими природними багатствами і населенням, зсунутим на імперській величі, для якого перестати гидити сусідам – це впасти у власних очах. Гадаєте, жахаються вони від такої поведінки своєї держави? Вони нею насолоджуються.

І жити з оцим доводиться нам. Заходу – до лампочки. В Заходу – свої проблеми. Захід, зрештою, можна зрозуміти, це ми зараз побачили справжнє рило Московського імперіалізму, а Захід з Москвою співіснує крайні років 500. Захід абсолютно щиро собі думає щось типу: «Що, панове українці, важко? Звикайте, шановні, ми викручувалися раніше – тепер ваша черга. Хотіли незалежності – це вона. Вам важко? Ви ще не знаєте, що таке заганяти в армію примусово третину населення аж до підлітків і спускати з молотка музейні цінності, аби вирвати навіть не втрачені території, саме лише право на існування своєї країни. Навчайтеся».

Навчаємося. До кривавого поту навчаємося. І навчимося, я не сумніваюся.

І от одного боюся. Я гарно пам’ятаю, якою солодко-лагідною стала Москва у 80-і, коли нафтодолари раптом закінчилися, коли в повний зріст постала загроза голоду, і коли з Заходом довелося домовлятися. Як вони самі кляли своє минуле. Як закликали Захід жити по-новому і забути старе…

Я боюся того, що зі своєї доброти тоді, після перемоги, ми таки колись забудемо «старе» – перелічене вище і все інше. І воно повернеться знову.

Поділитися:
Share

Share