Той, хто вижив під кулями НКВДистів (спогади про масові розстріли в Луцькій тюрмі 23-24 червня 1941 року) (фото)

З початком німецько-радянської війни органами НКВД СРСР було здійснено масове знищення ув’язнених і арештованих. Цей злочин став продовженням карально-репресивної політики радянської тоталітарної системи. Влада, стрімко втікаючи від наступу німецьких військ, не спромоглася організувати швидку евакуацію в’язнів. Боячись залишити свідків терору, НКВДисти вдалися до їх фізичного знищення.

Масові розстріли в Луцькій тюрмі відбулися 23-24 червня 1941 року. Дослідники називають різну кількість убитих – від двох до чотирьох тисяч. Згодом на території тюрми впали жертви і німецького окупаційного режиму.

За радянських часів трагедія Луцької тюрми червня 1941 р. замовчувалася. Після 1991 р. стало можливе проведення досліджень цієї події, зокрема й археологічних розкопок. Волинська громадськість вимагає на території тюрми створити музей.



Отець Борис Стасишин під час інтерв’ю.

До вашої уваги спогади православного священика Бориса Стасишина, якому пощастило вижити під розстрілами. Він народився у 1916 р. в Києві. У 1918 р. родина переїхала на Волинь. У Луцьку він закінчив гімназію і теологічні курси. У 1940 р. був заарештований радянською владою зі звинуваченням за участь в ОУН. У 1944 р. виїхав до Німеччини, жив у Любеку, потім у таборі для переміщених осіб у Гайденау. У 1946 р. висвячений митрополитом Полікарпом Сікорським на священика. Приїхав до Австралії у 1949 р. і поселився в Мельбурні. Там заснував Святопокровську парафію та став її настоятелем. Від митрополита Іларіона Огієнка отримав звання протоієрея (1970), від митрополита Андрея Метюка – архіпресвітера (1978). Помер у 2004 році.

Інтерв’ю з отцем Борисом Стасишиним записано 2 квітня 2003 р. в Мельбурні. Інтерв’юери: Любомир Луцюк, Любомир Лаврівський

При редагуванні збережено розмовний стиль мовлення.

Перед самою війною ми побралися з дружиною, і мене «совєти» арештували. Сказали: «Ты враг народа». Я тоді працював на торговельній базі і мене арештували. Це сталося на свято Воздвиження, 27 вересня 1940 року. Тримали мене добу в обласному НКВД, а пізніше завезли до тюрми. Судили 23 лютого. Нас трьох із барака привезли до суду, і прокурор каже: «Он – бандит, має чорне піднебіння, поповське». Він давав мені 25 років ИТЛ – исправительно-трудовые лагеря. Адвокат встає (дякуючи дружині, вона найняла адвоката) і каже: «Так, заробити він заробив, але не 25 років». І я отримав 18. Мене судили за статтями 12, 14, 18, і дали також 33-ю статтю, за якою я не мав права жити в 39 областях Советского Союза.

Виходимо із судового засідання, а людей багато зібралося, всі піднімають угору руки, кричать, хочуть дізнатися, чим завершився суд. Я хотів підняти руки, а мене хтось у залі стукнув кольбою по спині і я упав. Бачу, що і дружина моя впала. Це нас так розганяли.

Приходжу я до тюрми, цілу ніч не спав. Думав, що моя дружина впала і, напевно, її забили. Рано встаю, дивлюся, з тюрми видно мою хату. Як провести лінію в повітрі, то до неї два кілометри. Бачу з мого подвір’я йде похорон, я почав плакати. Мене заспокоїли.

Згодом з’ясувалося, що моя дружина жива. Проходить місяць і мені прислали передачу. Дружина кожного місяця присилала мені дві тисячі папірос, і я їх усі викурював.

У тюрмі ми взялися викликати дух Тараса Шевченка. Він каже: «Діти, дайте мені святий спокій. Ви мене мучите». Викликали Петлюру. Той сказав, що 25 червня буде війна. Буде війна, то буде війна, нам вже наче трошки легше. Сидиш у камері, а робити немає чого, то ми намалювали хреста. І донощики донесли. У камеру увірвалася варта, нас віддубасили і почали топтати того хреста. Дали нам 14 днів карцеру, без харчів.

У моїй камері сиділо 350 осіб, з села Звірів. А в самій тюрмі сиділо чотири з половиною тисячі людей.

Пізніше у нас один чоловік займався ворожінням. Ми намалювали сірниками і папіросами карти і він на них ворожив. Підходить до мене і каже: «Ти скоро вийдеш звідси, але на волю не підеш, а перейдеш у государственний будинок. А перед цим будеш бачити кров. Про це дізнаються твоя дружина, брат, родичі. Але ти вийдеш звідси живий».

То був великодній тиждень, ми готувалися до свята. У п’ятницю відмовилися від їжі, хліба. Відразу з коридору прибіг вартовий: «В чём дело?» Ми кажемо: «Ми нічого не хочемо, ми маємо п’ятницю». – «Вы дураки». НКВДисти до нас говорили російською. Вони були привезені сюди. Наступного дня я отримав передачу, дивлюся, дружина в коробку поклала маленькі дитячі штанята. А хлопці мені кажуть: «Ти вже є батьком».

Приміщення Луцької тюрми.

21 червня у суботу ми пообідали, нам сказали, щоб кожен мав запаковані речі. Потім викликають з прізвищами на букву «С». Я сказав своє, кажуть: «З речами, збирайся». Мене забрали з камери, читають: «По статті другій твоєї справи ти виправданий, але через те, що належав до організації, наново йдеш на слідство». І мене завели у камеру свідчень. Я зайшов – сидять «старики» – які рік сидять у тюрмі і показують мені, щоб я зайвого не говорив. Кажуть: «Розповсюдилися язикаті люди з доносами. Ми чули слух про війну. Також прийшла до нас вістка, що з’явилися бандерівці. Якщо хто питає, ми кажемо, що ми українці, а бандерівців не знаємо. І до нас перестали мішатися». Я та ще двоє людей сіли, стали тихенько розмовляти, що робити далі. Я взяв простирадло і порізав ножем на широкі частини, щоб можна було обв’язатися: як куля попаде в коліно, то буде рана, а як попаде в живіт, то помру в муках.

Назад на слідство мене вже не брали. Ми бачили якісь зміни у варті, вони стали ходити з карабінами, револьверами. Рано в неділю бомбили. Ми бачимо, що камери смертників відкриті, нікого там немає, і не знаємо, де люди пропали. Ми порахували, що в тих камерах по десять людей сиділо, а камер було п’ять – п’ятсот людей немає.

О четвертій годині знову бомбардування. І таке сильне, що відчинилися двері. З’явилося НКВД і почало стріляти по нас. За пару хвилин було 50 забитих людей. Ішов чоловік, йому потрапила куля в живіт. Я його одвів у кімнату, замотав його хусткою, а він кричить: «Забери мої золоті зуби!» Я кажу: «Чоловіче, лежи спокійно, ніхто нічого не буде забирати. А як будеш кричати, то заб’ють». Ми цю людину засунули в камеру. А в коридор хто вийде, того стріляють.

Я пішов рано спати. То було якраз свято Івана. А мені бабуня повідала: «На свято Івана маєш раненько встати, бо сонце грає». І то дійсно, я бачив гарне сонце. Я став до молитви, помолився. Чую, хтось стоїть позаду мене. Оглядаюся – якась пані. Я пізнав, то Мати Божа стояла. Вона мене взяла за плечі і каже: «Не бійся нічого». Обернула мене до долини, бо наша церква була на горбку, а там багато людей, і вона каже: «Це твої люди, ти маєш опікуватися ними. Нічого не бійся». Я кажу: «Добре». Пішов до себе, такий спокійний.

Нас викликали на подвір’я і всіх поставили на коліна. То були офіцери, медалей повно, і кажуть: «Ви – бандити. Нанесли великої шкоди тюремному майну, понищили двері». А під час бомбардування і справді все було понищено.

Я чую, щось пече в лице, дивлюся на дах, а там готуються стріляти. Я крикнув і кинувся під стіну, ліг. Бачу високо в повітрі літаки б’ються, а потім почалася страшна стрільба. Прибіг хлопець років 15-ти, йому куля потрапила, яка розривається, і він кричить: «Мамо, мамо…» Я йому кажу: «Лежи». Сам я боюся рухатися, а він пішов, не витримав, і кров з нього стекла.

НКВДисти кричать: «Кто живой, поднимайся, иначе будем стрелять». Ми піднялися. Нас завели у велику камеру, яка по розміру була майже як церква. Туди священики приходили служити православним. Я бувало допомагав проводити службу. Ми так тісно були, що не мали, де присісти. Пригадую, я викурив 120 папірос, у мене нікотин із рота тік.

Пройшла ніч. Вони викликали, пальцем показували і ставили по дванадцять людей, по зросту. Нас повернули до камер і був наказ до вікон не підходити. Потім якийсь чоловік приходить і питає: «Хто є повар?» А хлопці знали, що вмію готувати, я їм за їжу розказував. І мене питають: «Ти повар?». Я кажу: «Так». – «А що ти вариш?» – «А що ти хочеш?» Вони ще десять людей забрали. І ми з камери до камери переходили, я записував скільки залишилося. Залишилося тільки п’ятсот людей, решту постріляли. Із тих, хто залишився, на кухню взяли 25 людей. Зварили яйця, порізали хліб на чотири частини, і подвійну порцію цукру дали.

Можна було виходити в другий коридор, а через нього й на гору. Там були великі ями, куди закидали сотні трупів. Жінки-НКВДистки ходили, і як хто живий, то добивали.

Був наказ, кого судили по статті 54/2-11, має прийти на подвір’я до начальника тюрми. Я наче йду, але щось мене затримало. Назустріч – офіцер НКВД, мене за шиворот і каже: «Дурень, куди ти йдеш, ще буде тобі час». І я побіг назад. Упав, перехрестився і думаю, буду чекати. Раптово почали стріляти. Бачу троє синів священика, батько вже забитий лежить, а вони бігли, і кулі в них потрапили. То я сидів як заворожений.

Наступного дня, у середу, не стало в тюрмі НКВДистів. Не було що їсти, приходять люди і кажуть: «Пане Борисе, ми голодні». Кажу: «Почекайте». По обіді почалася страшна стрільба – німці довідалися, що тюрма спалена, знищена, і вони кинулися на амфібіях через річку, бо міст спалили. Кинулися до воріт, а ми почали кричати: «Не їдьте по людях. Вони закопані в землі». Німці кажуть: «Хто буде тікати – будемо стріляти. Всі хто є, сидіть у камерах».

Рано о 8-ій годині приходить генерал і багато німецького війська, і питає: «Кто есть начальник тюрьмы?». Мене підтягнули, кажуть: «Це начальник тюрми», бо начальника тюрми бомба на шматки розірвала.

Я тоді підходжу до офіцера, кажу: «Коли я можу йти додому?» Він питає: «Де живеш?» Я показую – видно ж подвір’я моєї хати. Той каже: «Оголоси, хто є із західної частини міста, той може йти, а хто зі східної – ще ні. Бо ми тільки пів міста зайняли». Я те оголосив.

Пішов із тюрми, йшов через міст, мене знову затримали і кажуть: «Йди закопувати людей». Я кажу, що тільки з тюрми йду (я по-німецьки трохи говорив). То був якийсь сердитий німець. Я пішов, зустрів євреїв, кажу: «Там є забиті. Витягніть та поховайте їх». Згодом німці стали розстрілювати євреїв. Загалом у Луцьку три тисячі євреїв розстріляли. Німці їздили на машинах, викликали їх і розстрілювали. Українці в той час сиділи по хатах, а потім закопували розстріляних. Проти євреїв українці з німцями не співпрацювали.

Офіційне поховання застрелених в’язнів Луцькою тюрми. Липень 1941 р.

Згодом кличе мене директор облспоживспілки правої частини міста. Він був вибраний головою Луцька, і каже: «Ми тебе назначили завідуючим технічної школи». Я кажу: «Пане, як ви могли мене назначити директором, як я не господар». А він каже: «Ти добрий організатор». Я відмовився.

Одного разу пішов у село, там мене побачили і кажуть: «Вас хоче бачити комендант поліції». Приходжу, сидить за столом чоловік у шапці, лежить автомат, і він швидко-швидко пише, а потім питає: «Як Ви будете виховувати дітей? Якою мовою?» Кажу: «Не турецькою, українською». – «Ви пана петлюрівця-полковника знаєте?» – «Знаю». – «Дайте мені провідника, хай мене проведе додому». Бо я боявся йти, адже в людей стріляли: не так слово скажеш і розстрілювали без суду.

Археологічні розкопки на подвір’ї колишньої Луцької тюрми. 2017 рік.

Згодом мене запросив владика і ми надрукували один мільйон молитовників по 20 сторінок – щоб вислати в Україну. Хлопці заховали папір, ми затягнули його вночі до друкарні. Паперу стільки заховали, що на мільйон молитовників вистачило.

Потім я пішов до магістрату і мене направили на роботу до торговельної компанії. Там я став до праці. Спочатку в нас був начальником німець, який страшно не любив поляків. Його тоді поляки спіймали і забили. Став інший начальник, то був симпатичний німець. Він питає: «Де ти роджений?» Я кажу: «В Києві». – «В тебе має бути метрика. Йди до свого батька, хай він тобі видасть метрику». Батько мені видав метрику. Далі німець каже: «Ти маєш спакуватися, бо вже німці Сталінград програли і відступають. Пакуйся і будь готовий, я тебе завезу». Перед Новим роком фактично він забрав мене з сім’єю з дому і завіз до Холма. Це був 1944 рік.

Настя Волчкович шукає серед розстріляних прізвище свого прадіда Володимира Бондарука.

Джерело

Поділитися:
Share

Share