МаріупольНаш
13 червня 2014 р. українські силовики вперше від 1919 р., з часів Дієвої армії УНР, звільнили українське місто від ворожих загарбників. Подія на той момент – непересічна. По факту – силовики України взяли під свій контроль значну ділянку території аж до російського кордону включно.
Чому Маріуполь необхідно було брати? Тут поділюся власними враженнями – у серпні 2014 доля занесла мене на прикордонний КПП «Новоазовськ» і дозволила поспілкуватися з прикордонниками, контрактниками та офіцерами, які всі ті події пережили прямо на службі. За їхніми словами, загальні настрої в той момент в районі були украй непевні. В Маріуполі сиділи терористи ДиРи. В місцевих радах прибічників сепарів і України було приблизно порівну, але верх не брав поки що ніхто. Прикордонники продовжували нести службу в штатному режимі, але настрої командирів були у чималій мірі «кримські», готові до колабораціонізму. Ситуація нагадували терези, які завмерли в рівновазі, і які міг на свій бік хитнути або якийсь успіх українського війська, або захід в район крупної банди ДиРи (з Росії, наприклад).
Водночас штаб АТО вже приступив до виконання плану зі взяття під контроль державного кордону від Амвросіївки до Ізварине, і посилення сепарів в районі Маріуполя означало появу ворожих сил на флангу наступаючих ЗСУ. Було очевидно – треба забезпечити фланг секторів Б і Д. Треба було очистити українську територію від ворожих елементів. Треба було брати Маріуполь.
Але сил для штурму Маріуполя практично не було. Всі сили спецпризначення та штатні підрозділи ЗСУ були стягнуті або під Слов’янськ – блокувати банду Гіркіна-Стрєлкова, або були задіяні для виконання плану штабу АТО з закриття кордону. Виконувати задачу мусило Міністерство внутрішніх справ своїми силами. І МВС вдалося до кроку дещо незвичайного.
Сформований з добровольців батальйон «Азов» вже встиг взяти участь в бою у Маріуполі 9 травня. Батальйон рвався в бій – і тим помітно виділявся на тлі набагато менш рішучих підрозділів Нацгвардії. Було прийняте рішення – ударною силою штурму зробити добровольчий «Азов». А щоб справді високомотивовані бійці підучилися воювати, біля Бердянська було створено імпровізований учбовий табір. Були сформовані та злагоджені штурмові групи. Для підсилення до 159 бійців «Азову» була приєднана рота батальйону «Дніпро». Були зроблені імпровізовані «броневики» на базі КамАЗів.
За планом, місто було оточене блок-постами, на яких встали бійці ЗСУ. В місто мусили зайти бійці «Азову» та «Дніпра» і стрімкою атакою захопити укріпрайон, розташований в центрі, навколо приміщення банку «Грецький», де закріпилися терористи ДиРи. Сили штурмових груп забезпечували дві роти Нацгвардії. Загальне керівництво операцією здійснював командувач особливого району «М» генерал Микола Климчук, а на рівні міністерства – командувач Національною гвардією генерал Степан Полторак (чинний міністр оборони).
О 4.50 добровольці увійшли в Маріуполь. Після короткого бою над містом замайорів український прапор. З’ясувалося, що напередодні стався «злив» інформації, і частина бойовиків втекли з міста, не попередивши своїх поплічників – кинули зброю та вийшли під виглядом цивільних осіб. Марними виявилися й побоювання про втручання в бій проросійськи налаштованого населення. Незважаючи навіть на те, що маріупольські комуністи закликали мешканців виходити ставати живим щитом між терористами ДиРи і добровольцями, на їхні заклики ніхто не вийшов. Очевидно – місяця життя під «рускім міром» мешканцям Маріуполя вистачило з горлом.
«Рускій мір» програв. Терористи ДиРи мусили рятуватися втечею. Обстріл колони прикордонників наступного дня – явний акт відчаю. В місто повернулися українські силовики, почалася зачистка терористів. Мені важко оцінити наскільки глибока вона була в УМВС Маріуполя, а от прикордонники її на собі відчули добре, командири з хиткими переконаннями були замінені аж до командира Донецького загону. Та й серед пересічних маріупольців агресії до українського однострою я не зустрів. Певно, симпатики «колорадів», вже мали серйозні причини, аби тримати рот на замку.
Відтоді й досі – МаріупольНаш!
