Кривава майовка в Маріуполі
9 травня для України має ще один, і набагато більш важливіший за розпіарене совком свято, зміст. 9 травня 2014 року в Маріуполі стався один з перших повноцінних боїв між прибічниками України і російськими найманцями. Бій не закінчився перемогою України. Але став одною з подій, завдяки яким Маріуполь ще й досі – український. Не варто забувати про це.
Маріуполь безумовно в історії опору російській агресії 2014 року займає значуще місце – саме там сепаратисти здобули в рило вперше, в повний зріст. Пригадаємо, як це було.
Качати Маріуполь тамтешня вата заходилася зразу ж після перемоги Євромайдану в Києві. Вже 23 лютого 2014 р. озброєні кийками та бійцівськими собаками колоради зігнали з площі Леніна прихильників Євромайдану – кілька євромайданівців були побиті. 15 березня в переддень псевдореферендуму у Криму, Комуністична партія і «Русскій блок» зажадали проведення такого самого референдуму в Маріуполі. Вимогами справа не обмежилася. 13 квітня, через шість днів після проголошення так званої «ДНР», за кричущої бездіяльності правоохоронців, прихильники терористів ДиРи захопили будівлю міської ради і вивісили на ній прапор так званої «ДНР». Того ж дня прихильники ДиРи здійснили напад на прибічників єдиної України, в результаті чого дев’ятеро проукраїнських активістів потрапили в реанімацію. Розігріті кров’ю і безкарністю бойовики ДиРи ввечері 16 квітня вломилися на територію військової частини Національної гвардії… І тут щось пішло не так.
Бойовиків ДиРи зустрів автоматний вогонь. Троє прибічників Русскава міра так і лишилися засмагати на асфальті біля в/ч. Ще 13 здобули поранення різної міри важкості, 77 сепарів були затримані. Це був ледь не ПЕРШИЙ випадок, коли нахабство проросійських бойовиків було припинене українськими силовиками за допомогою зброї – Нацгвардією. Моральний ефект від події був в рази сильніший, ніж військовий. Вся країна побачила – українці почали відбиватися.
Склалася ситуація своєрідних «качелей». Крок за колорадами – крок за українцями. Прибічники ДиРи збирали проросійські мітинги – але чисельність їхніх учасників явно не тягнула на повстання. УМВС та СБУ міста продовжували виконувати накази Києва. Військові частини лишалися вірні присязі – і огризалися вогнем. Аеропорт контролювали ЗСУ. Колорадам лишалося тільки бешкетувати на вулицях – не більше. Така ситуація не влаштовувала бойовиків ДиРи і їхніх російських кураторів. Біля Донецьку на базі банди «батальйон Восток» стали готувати групу з «афганців» та колишніх силовиків, яка мусила захопити силові установи Маріуполя – так само як банда Гіркіна-Стрєлкова у Слов’янську. Очолив її терорист Олег Недавній, по кличці «Мангуст». Операцію призначили на День Перемоги – 9 травня.
А тим часом місто продовжували «качати». 4 травня в мережі з’явилося відео про відбуття бойовиків з Маріуполя у Слов’янськ – до Гіркіна-Стрєлкова. Явно – не всі відбули. Вже увечері 6 травня бойовики ДиРи перекрили рух у центрі міста та підпалили шини біля захопленого ними будинку міськради. Атакували військові частини біля маріупольського аеропорту і біля агробази – але здобули відсіч. Журналісти повідомили про залишення бойовиками міської ради – здавалося, колоради забралися з міста геть. Ба більше. Був затриманий лідер бойовиків – так званий «міністр оборони ДНР» Ігор Хакімзянов (засмагав в українській в’язниці до весни 2016 р., коли був обміняний).
Міністр МВС Арсен Аваков зранку 7 травня заявив про звільнення міста від сепаратистів. Над Маріуполем знову замайорів український прапор. Прибічники України стали розбирати барикади сепарів під міськрадою.
Як з’ясувалося – передчасно раділи.
Незрозуміло, що сталося 7 травня вдень, але опівдні солдати НГУ раптом згорнули периметр біля міськради і залишили площу. До міськради зразу ж стягнулися прибічники ДиРи, наново заходилися будувати барикади та знову зайняли будівлю. Вже увечері в’їзди до міста були заблоковані 10 блокпостами, на яких чергували працівники міліції спільно з колорадами. Та українські силовики у боргу знову не залишилися – і вдень 8 травня вони знову звільнили будівлю міськради. Тим часом до міста прибули бойовики «Мангуста». І – почалося.
9 травня о 10:10 ранку бойовики ДиРи увірвалися в будівлю Маріупольського УМВС. Логіка була проста – захоплення міліції мало стати сигналом для бойовиків по всьому місту. Прикриттям їхніх дій мав бути мітинг-хода до Дня Перемоги – він забезпечував натовп відповідної чисельності. Спочатку все пішло успішно – перший поверх терористи захопили. Але вже на другому поверсі українські міліціонери вчинили опір – залунала стрільба. І тут відкрилася обставина, про яку «Мангуст» просто не міг знати. На третьому поверсі, в кабінеті начальника міліції міста Валерія Андрущука проходила нарада, за участі командирів бату «Дніпропетровськ», частин нацгвардії та командирів 72-ї бригади ЗСУ. Офіцери заблокувалися на третьому поверсі і вступили в бій з бойовиками – з одним автоматом на всіх. При цьому кожен подзвонив своїм підлеглим і покликав їх на допомогу.
Першими прибули нацгвардійці – але потрапивши під щільний вогонь терористів, вони були змушені відступити. На допомогу НГУ прийшли бійці щойно створеного бату «Азов». Спільна атака «азовців» і «нациків» витіснила терористів на другий поверх. Під час бою з будівлі втекли українські міліціонери, захоплені бойовиками на 1-му поверсі. Тим часом на місце бою прибула техніка 72-ї бригади – по сепарах запрацювали автоматичні гармати БМП-2.
І отут, збагнувши, що справа – глина, «Мангуст» подзвонив своїм прибічникам на мітингу на честь Дня Перемоги. Була озвучена легенда, ніби військові розстрілюють міліціонерів, які готові перейти на бік «ДНР». Згадали про трагедію в Одесі 2 травня – горлали? ніби «криваві бандерівці» створюють в Маріуполі другу Одесу. Цього виявилося достатньо. Розігрітий пропагандою та алкоголем, ватно-налаштований натовп сунув до будівлі УМВС і почав кидатися на українських військових.
О 13:30 будівля УМВС почала палати. Натовп пропустив пожежні машини, по драбинах яких врятувалися українські силовики з 3-го поверху будівлі УМВС – крім начальника міліції Андрущука. Його в останній момент захопила і викрала група невідомих – за кілька днів, важко пораненого після тортур терористів, його удалося звільнити. Вийшли з будівлі і бойовики – прямо в руки «Азова» та НГУ. І отут бійці МВСУ і ЗСУ в повний зріст опинилися перед перспективою стріляти в проросійський натовп під десятками камер. Їх оточили, не пропускали і провокували на відкриття вогню. Техніка в місті повела себе… як техніка в місті – екіпажі не розуміли що їм робити. Стріляти? Давити? Не робити нічого? Зрештою, натовпу віддали затриманих терористів, а натовп пропустив військових від будівлі. Будівля УМВС згоріла вщент. Паралельно – запалала (й була сильно пошкоджена) будівля міськради. За багатьма джерелами банда «Мангуста» в будівлі УМВС втратила біля 20 бойовиків. За українцями Книга пам’яті називає 6 загиблих – один «азовець», два бійця бату «Дніпропетровськ» (включаючи заступника комбата), один нацгвардієць і двоє міліціонерів (включаючи начальник відділу ДАІ Маріупольського МУ ГУ МВСУ).
Підсумки бою були такі. По факту бойовики ДиРи поставлених задач НЕ виконали – самі вони зазнали значних втрат, у той час як проукраїнські міліціонери лишилися на службі. Низка ключових об’єктів в місті (у першу чергу – аеропорт) лишилися під контролем українських сил. Але й українці опинилися в скрутному становищі – було очевидно, що захопити місто можна, а от утримати, без масового насилля – ні. Маріуполь банально відволікав сили ЗСУ і МВС від вирішення набагато більш нагальних задач – у першу чергу вздовж кордону і біля Слов’янська. Очевидно було також, що зачистку міста треба проводити за принципом «одним ударом – наповал», силами спеціально підготовлених підрозділів МВС проти противника, який себе вже означив як відкритий ворог, а не ховається в натовпі серед громадян. Тому протягом ночі і ранку 10 травня всі українські підрозділи в своїх місцях дислокації перейшли до оборони, а мер Маріуполя, проукраїнські чиновники, силовики і підрозділи НГУ з міста виїхали. Колорадська «народна влада» мусила брати владу до своїх рук (у першу чергу – проти банд мародерів, що почали орудувати в місті) – і цим викрити і себе і коло своїх прибічників.
Звільнення Маріуполя було попереду. Так само як звільнення Слов’янська, Краматорська, Северодонецька тощо. Все це було. Та нічого цього не було б, якби не українські військові, міліціонери та нацгвардійці, які в Маріуполі повели себе адекватно, але рішуче.
Які не дали бойовикам влаштувати «криваву майовку» так, як хотілося їм.
