Чому я “заангажований”

Мене часто звинувачують в політичній заангажованості, в очі чи поза ними. Я до цього звик, і я це не спростовую.

А зараз про те, чому я “заангажований” на одному простому прикладі.

Є влада. Її завдання керувати державою.
Є опозиція. Її завдання вказувати на помилки влади, критикувати, здобуваючи підтримку і стаючи владою.
Це все стосується тактики.

В питаннях стратегічних, які стосуються засад безпеки держави, стратегічного курсу, і влада, і опозиція мають бути разом, інакше хтось з них працює не на свою державу.

І от маємо ми питання стратегічні – вступ до НАТО чи здобуття українською православною церквою незалежності від москви та об’єднання українських церков.
Можна бути атеїстом чи не православним, але обидва питання важливі для значної частини українського суспільства, оскільки задають остаточний вектор руху України.

І як на ці два питання реагує так звана “опозиція”?
А вони ігнорують вступ в НАТО…
А вони висміюють єдину українську православну церкву…
Чи є це адекватними діями опозиції? Ні, це абсолютний неадекват.
Так діє не опозиція, а вороги.
Так, я допускаю, що дехто в перманентному хейтерстві влади став воювати з державою, і робить він це через нелюбов до влади, а не через гроші чи вербування. Але що це міняє принципово? По факту, ця людина, група людей чи політична сила воює проти держави…

А тепер подивіться на голосування за зближення України з НАТО, почитайте пости так званих “потріотів”, які 3-й день горять через можливість відокремлення української церкви від гундяєва, і ще раз запитайте мене (і себе): з якого дива я маю бути нейтральним між проукраїнськими силами і тими, хто свідомо чи не свідомо працює на ворога та на руйнування держави?