Ми їм нічого не винні, і вони нам нічим не корисні

Руслан Джабб

Ми не маємо їм співчувати, ми не маємо їм допомагати, ми не маємо їх рятувати. Ми їм нічого не винні, і вони нам нічим не корисні.

На початку війни ми шукали серед них друзів, і це було логічно – будучи беззахисним перед ордою, що насувається, сподіваєшся знайти у її лавах співчуття та допомогу. Нехай, ми всі через це пройшли. Але на біса нам це зараз, коли ролі у протистоянні суттєво змінились на нашу користь? Може, вже час, чорт забирай, перестати боятись і шукати захисту?

Чи це фантомні болі втраченої любові? Не відпускає, на п’ятому році війни не розібрались, де проходить лінія розмежування? Шукаємо людське у колись рідній багатьом з нас потворі, хочемо любити якщо не весь, то хоча б частину братнього народу, просто тому, що звикли його любити? Відчуваємо спільність? “Вони ж майже наші”, так? Ваше право, але хоч називайте речі своїми іменами.

Російський опозиціонер – це російський опозиціонер, і нічого більше. Він нам не друг і не спільник, більше того, скоріше за все він – наша проблема. Особливо якщо він активний і все ще живий у 2018 році, бо Росія це країна, де такі характеристики не співпадають в одній людині просто так.

Але нехай, якщо брати до уваги навіть лише кращих з них, їх проблеми з Путіним говорять лише про те, що у них проблеми з Путіним. Що це для нас? Нічого, це нас не стосується. У нас немає проблем із Путіним, у нас проблеми з Росією.

Їх ціль – Росія без Путіна, наша ціль – світ без Росії.

Прийнятний (я не хочу використовувати у цьому контексті слово “хороший”) для нас росіянин – це той, що має ту ж ціль. Чи є сенс їх шукати? Нам ні. Забагато зусиль, замало користі, жодного практичного сенсу. Спецслужбам, коли вони матимуть необхідні ресурси – так, звісно. Для чого? Щоб використовувати як інструмент дестабілізації. А якщо інструмент при цьому постраждає? Буде прикро.

Боротьба сучасної російської опозиції, навіть якщо вона не штучна – лише боротьба за місце біля корита, за себе, за амбіції або, в окремих випадках, за свою країну. За свою країну. Вони це роблять не для нас, не заради нас, а для себе. Нам до того що? Влип в історію? ФСБ взяло за яйця? Прикро, друже, але це твоє життя, твої рішення і твої проблеми. У нас своїх вдосталь.

А, то ти це робив заради нас? Для нас? За вільну Україну? Ну нічого собі, це дуже приємно. Спасибі, ми назвемо на твою честь якусь вулицю звільненого Єнакієво. А поки – прикро, друже, але це твоє життя, твої рішення і твої проблеми. У нас своїх вдосталь. Твоя жертва марна і нічим нам не корисна. Ти статистична похибка, дрібна корозія на механізмі велетенської фашистської машини. Що поробиш, друже. Shit happens.

Не знаходьте собі зобов’язання там, де їх немає. Є важливіші речі.

Що ж робити з тими, що їдуть до нас? Дорослішати і сприймати їх правильно. Як чужинців з ворожого табору або як гостей. Ставити рамки. Ставити на місце.

Сприймати їх апріорі і превентивно як проблему, а не як рішення. Як перешкоду, а не як допомогу. Як ворога, а не як друга, звести взаємодію до мінімуму. Звести сприйняття до нуля. Можливо, вони хороші. Можливо, вони свої. Можливо, хтось з них, дійсно. Не виключаю, час покаже. А до того…

Знаєте, колись розумні люди придумали таку річ, як карантин. Те або тих, що прибувають із зони, ураженої небезпечною хворобою, перш ніж дозволити перетнути кордон, утримують у спеціально відведеному місці, аби пересвідчитися, що вони не є носіями відповідних збудників та не становлять загрози. Це логічно і розумно.

Логічно і розумно, здавалося б. І тільки українці, щойно побачивши привезеного з району тотальної ментальної пандемії росіянина, кидаються його обнімати, цілувати, облизувати у різні отвори, обмінюючись із ним рідинами, мікрофлорами, набираючись свіжих інтелектуальних вірусів.

Не треба так.

Хто каже про фільтраційні табори? Я кажу про фільтраційні табори? Та ні, що ви, певно почулося. Проте кожен приїжджий росіянин має надовго потрапляти у свого роду уявну карантинну камеру: приїхав то й приїхав, але знаєш… Ось тобі їсти, пити та коробка від холодильника. Посидь у ній, будь ласкавий, може років з десять, побачимо, чи ти не інфікований. І бажано з закритим ротом, бо повітряно-крапельний спосіб поширення, знаєш, нам не треба цього.

Бо вірогідність того, що сьогодні вони будуть свідомо чи несвідомо використані для завдання нам шкоди – зависока, рівень ризику є надмірним і неприйнятним. А ми, як суспільство і як держава, все ще занадто слабкі, аби протистояти вірусам та бактеріям, якими вони (можливо, навіть без злого умислу) щедро діляться з оточуючими.

Це не моє порівняння, але дуже влучне: хвора людина не може їсти все те, що може їсти здорова. Хвора людина не може їсти неякісну їжу, бо неякісна їжа може вбити ослаблений організм. Наше суспільство все ще дуже хворе росією, і кожна нова доза інфікованого матеріалу є для нас вкрай шкідливою. Ми одужУємо і одужАємо. Але зараз ще зарано.

Тут хтось традиційно зауважить, що цим ми визнаємо свою слабкість, зізнаємось у тому, що все ще незахищені перед впливом та пропагандою. Так, зізнаємось. А хіба це не так? Свої слабкості потрібно знати і усвідомлювати так само, як і свої сильні сторони.

В перспективі, коли (якщо) українська держава і українське суспільство подорослішають достатньо, щоб переварювати та асимілювати російських емігрантів – вони будуть нам корисні, як і будь-які інші залучені в економіку мізки чи робочі руки. Зараз ще ні.

Ксенофобія? Не жартуйте так. Я люблю усі створіння, окрім хробаків та росіян. Це не ксенофобія, це відраза. А у випадку з росіянами, ще й інструмент самозахисту. У нас війна, до речі (може, хтось забув).

Тобто від логіки “апріорі друг, а там розберемось” ми маємо перейти до логіки “апріорі ворог, а там побачимо”. І кожна дія, кожне слово піддослідного об’єкта має проходити через цей файрвол.

Саме так, бо за протилежного, наразі поширеного у нас ставлення “друг, поки не доведе зворотнє”, такий “уявний друг” встигне добряче насмітити у головах до того моменту, коли проявить себе. А це сьогодні завелика розкіш.

І знаєте, що головне? Ті з їх числа, хто варті уваги, зрозуміють.

Мені доволі неприємно писати про все це. Я хотів би, щоби світ був іншим, щоби він змінився і переступив через ці атавізми дикого тваринного співіснування. І колись я був переконаний, що це вже сталося. Та я помилявся. Світ та його базові закони не змінюються з того часу, коли перша примітивна істота у водах світового океану вкусила за дупу іншу. І змінити ці обставини не в наших силах.

Ми часто декларуємо бажання бути кращими за тих, хто нас оточує, але це маячня. Цей особливий шлях, по якому ми намагались іти, привів нас до війни. Є правила, і ми маємо грати за ними, щоб вижити. Грати краще за суперників.

Ми не маємо їм співчувати, ми не маємо їм допомагати, ми не маємо їх рятувати. Ми їм нічого не винні, і вони нам нічим не корисні.

Ми маємо бути жорсткими і прагматичними.

У відповідь на кулю, у відповідь на ненависть, у відповідь на посмішку і на протягнуту руку.

Жорсткими і прагматичними.


Валерій Прозапас

Моїм другом дитинства був росіянин.
Ми були настільки близькі, що навіть шкільний атестат зрілості на урочистому зібранні всіх визивали отримувати по одному, а нас вдвох – бо ніхто не уявляв нас нарізно.

На початку двотисячних він з батьками поїхав жити до рф, на їх батьківщину, за урал.
Ми не втрачали зв’язку, переписувались і передзвонювались.

Коли навесні 2014-го ми побачили ту чорну пропаґанду, я написав йому: “Саня, ты ж не думаешь, что то, о чем говорят по вашему телевидению, – правда?”
Він не відповів.

Потім сталося те що сталося, я бачив і чув, що робили росіяни на Донбасі.

Десь за рік він написав не мені, а чомусь брату, щось про слов’ян, які “нє должни ваєвать друґ с друґом”.
Він не знав, ким і де є мій брат.

А тепер “руській мір” засилає до нас різного штибу “друзєй Украіни” і “пратівніков путінсково рєжима”.
І горе тим, хто їм знову повірить, цим солодкоголосим твєрськім з бабчєнкамі і іншим “журналістам московсково камсамольца” – бо нас зрадили навіть друзі дитинства.

Вони все втратили в 2014-му, не ми.
І розплата буде, так створено світ – і не треба щоб в той момент вони були серед нас, а ми серед них.


Светлана Любовникова

Ничего нового, все это уже было, все стадии, как Скоропадский 100 лет тому написал, по личным наблюдениям.

Та же калька, только с учетом новых технологий -“независимый блогер, публицист, вот моя карточка”. И толпа слезливых теток в фисбучеке – “дайбогздоровичка, берегите себя, спасиба вам за смелость, добро пожаловать, вы такой красивый, куд-кудах-кудах..”
А смелый блогер, смело осуждающий “ненавистного пу”, находясь в Москве, смело едет путешествовать в Украину, – показывает – “воот, тризуб набил, красота какая, я щас уже в Украине, а меня ТАМ по телеку клеймят… (так совпало просто).
А вот мое большое интервью на Айситиви (тоже чисто соупадение)
Вот не сплю, чьто ж теперь будет?”

И куры такие “куд-кудах… Ой, теперь вам и возвращаться нельзя ж! Это ж чистая погибель, вы теперь опасносте”. Ну, так, действительно, че уж возвращаться? Пора пришла. Сопроводиловка запущена, с двух медиа-помоек сразу.

А тут зашел Доник на огонек. И поперло с блогера, потекло с пупсика.
Роман ,конечно, человек резкий. Даже грубый. Не понимает, шоле, что это нетакойрузкий?
Некогда ему “читать” смелого блогера из москвы, он просто один из тех, кто тащит эту войну 4 года без остановки. Матюкаясь, огрызаясь, сплевывая кровь, валясь от усталости – тащит. Рядом и ради тех парней на нуле .
Обломал легенду почти что. За сладким пупсом – тот же запоребрик. Вариант – “друг”.
Ну, что ж, посмотрим и эту пьесу.
Продюсеры все те же.


Mason Lemberg

Сьогодні моя стрічка переповнена черговим хрюгавгавом, якого кремлівська пропаганда відправила в Україну, зліпивши легенду про бурця з кремлем.

Ну, що сказать…

Проблема якби не в тому, що на 4-му році війни моя держава приймає нєтакіхгуззкіх. Хоча це таки проблема.
Проблема не в тому, що воно завтра буде хрюкати і гавкати на телеканалах, йому будуть давати ефіри (от побачите), і воно буде засирати мізки українцям. А мэтри журналістики будуть розказувати, щось типу “ну, він ж цікаво розказує про росію”. Хоча це таки проблема.

Проблема в комплексі меншовартості, який змушує малороса тремтіти перед сталічним хрюгавгавом, який лиє в вуха меншовартісній особі солодку хрєнь.
І ця проблема дуже серйозна, в умовах, коли небажання визнавати ворога ворогом та пошук “своїх” серед ворогів (нахрена шукати “своїх” серед ворогів?) може привести до смерті.

А це рік тому, ви самі визначили, що ви не вірите в легенду цієї істоти.


То ж думайте головою, а не скочуйтесь в емоції під впливом легенд.


Сейчас хочу поднять одну тему, тема кажется не серьёзной, но прекрасный тренажёр для тренировки ума…Итак, какими бы …

Posted by Руслан Каримов on Dienstag, 6. März 2018

Автор